глави 2 цього Кодексу, що мала загальну назву Злочини проти порядку управління. Зміст цієї статті, порівняно з аналогічною статтею Кримінального кодексу УРСР 1922 р., було звужено і дещо конкретизовано. Зокрема, її диспозиція встановлювала відповідальність за організацію озброєних банд та участь у них і в нападах, що ними організуються, на радянські та приватні установи чи окремих громадян, зупинку потягів та руйнування залізничних шляхів чи інших засобів сполучення або зв’язку. Як бачимо, законодавці вже не мали необхідності вживати такі тлумачення поняття “банда”, як озброєна шайка. Зайвим також виявилася необхідність виділення в окрему частину статті такого виду співучасті, як пособництво діяльності банди чи окремим її членам.
У такому вигляді нормативно – правове регулювання бандитизму існувало до 1961 року. 28 грудня 1960 р. Постановою IV сесії Верховної Ради УРСР п’ятого скликання був затверджений новий Кримінальний кодекс УРСР, який набув чинності 1 квітня 1961 року. У статті 69 зазначеного Кодексу законодавчо визначався бандитизм у тому значення, яким сучасна кримінологічна наука оперує і сьогодні. А саме: було визначено, що бандитизмом є організація озброєних банд з метою нападу на державні, громадські установи або підприємства або на окремих осіб, а також участь у таких бандах та у вчинюваних ними нападах[11, с. 229]. З часом це визначення було відредаговане відповідно до змін у суспільстві, й редакція “... державні, громадські установи або підприємства...” була замінена на “ підприємства, установи, організації”. Це було пов’язане з процесами переходу України до ринкової економіки. Проте, це у жодному разі не вплинуло на кримінально – правові та кримінологічні ознаки бандитизму. В такому розумінні визначення поняття “бандитизм” перейшло до сучасного Кримінального кодексу України, який було прийнято Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. [1, с. 108], і який набув чинності з 1 вересня 2001 р. Але, незважаючи на абсолютну ідентичність правового формулювання ст. 257 КК України 2001 р. і ст. 69 КК України 1961р., їх зміст сприймається певним чином по-різному. Основною причиною цього є те, що крім ст. 257 – Бандитизм – чинний Кримінальний кодекс України містить декілька інших об’єктивно схожих за своїм кримінально-правовим змістом статей, що також регулюють питання відповідальності за створення і участь у визначених організаціях, групах, формуваннях. Це призводить до конкретизації змісту статті стосовно регулювання бандитизму, більш чіткого відокремлення бандитських нападів з сукупності подібних до них злочинів таких, як п. 4 ст. 258 – Створення терористичної групи, ст. 255 – Створення злочинної організації, ст. 260 – Створення не передбачених законом воєнізованих та озброєних формувань.
Бандитизм визнається злочином і підлягає покаранню за умови, за умови, що він вчиняється у співучасті, яка є обов’язковою ознакою основного складу злочину.
Інститут співучасті дозволяє обґрунтувати кримінальну відповідальність не тільки осіб, які безпосередньо вчинили злочин (виконавців), а й осіб, які є співучасниками і які тією чи іншою мірою причетні до злочину і його вчинення – організаторів, підбурювачів, посібників. Вчинення злочину об’єднаними зусиллями двох чи більше осіб – за співучасті – завжди свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчинюваного, оскільки співучасть завжди полегшує вчинення злочину або його приховування, створює можливість багаторазової злочинної діяльності. Як правило, вона поєднується із заподіянням значної чи тяжкої (особливо тяжкої) шкоди охоронюваних кримінальним законом суспільним відносинам або ж створює можливість заподіяння такої шкоди [7, c. 83]. Ще однією специфікою є те, склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників, в діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину.
Спільна участь у вчиненні злочину передбачає:
1)об’єднання окремих зусиль кожного співучасника у взаємообумовлену злочинну діяльність усіх співучасників;
2) те, що вчинюваний співучасниками злочин є єдиним для них усіх;
3) спрямування зусиль кожного співучасника на досягнення загального результату злочину;
4) причинний зв’язок між діянням всіх співучасників і загальним злочинним результатом. Спільна участь у вчиненні злочину може проявитись як у дії, так і в бездіяльності [8, c. 87]. Кожен із співучасників повинен діяти разом, роблячи свій внесок у вчинення злочину.
Бандитизм, як і інші злочини, що вчиняються у співучасті, можливий лише за умисної вини. Така вказівка у законодавстві виключає співучасть у вчиненні необережного злочину.
Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму. Виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки: а) дає змогу обґрунтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників спільного вчинення злочину; б) впливає на кваліфікацію дій співучасників [8, c.88].
Вчинення бандитизму можливе як при простій формі співучасті (спів- виконавство), так і при складній формі.
Проста форма співучасті передбачає таке об’єднання зусиль співучасників, за якою кожен з них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. Вона характеризується тим, що всі співучасники безпосередньо беруть участь у виконанні об’єктивної сторони злочину.
Складна форма співучасті передбачає вчиненням кожним із співучасників різним за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, пособник.
Виконавцем (співвиконавцем) злочину визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Ознаками такої особи відповідно до ч.2 ст. 27 КК України є такі: 1) вона є суб’єктом злочину; 2) вчинила злочин передбачений КК України; 3) вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи