Особи, які не були членами банди і не усвідомлювали факту її існування, але своїми діями будь-як сприяли банді у вчиненні нападу, несуть відповідальність за співучасть у злочині, який охоплювався її умислом .

Належне розуміння кожного з існуючих видів співучасників є важливим не тільки для правильного застосування кримінального закону до конкретного співучасника залежно від його ролі у вчиненні злочину, а й дозволяє відмежувати співучасть від індивідуального вчинення злочину, більш точно і глибше з’ясувати сутність інституту співучасті, правильно визначити ознаки її форм[33, с.74], за які кримінальна відповідальність передбачена спеціальними кримінально – правовими нормами, зокрема бандитизм.

Аналізуючи сказане вище, можна дійти висновку, що не випадково в історико – правовій літературі, в науці та судовій практиці бандитизм тлумачився переважно як злочин антидержавний, що має певне політичне забарвлення. Очевидно, зазначена оцінка бандитизму та практика боротьби з ним, виразно репресивний характер її спрямованості не могли не вплинути психологічно на застосування цієї статті в останні роки, коли здійснювалася правова та політичне переоцінка поняття та складу державних злочинів. Кілька десятиріч вона викликає у багатьох юристів негативну реакцію аж до повного її нерозуміння або досить обережного застосування [10, с. 304]. Ця причина породжує справляти вплив на практику застосування статті 257 КК України навіть сьогодні, коли в динаміці та структурі злочинності відбулися серйозні негативні зміни. Особливо це стосується корисливо – насильницьких злочинів, вчинюваних озброєними та достатньо організованими групами.

Нарешті, на практику застосування статті 257 КК України значно впливають і юридичні причини, які належать до поняття та ознак бандитизму з позицій сучасного кримінального права. Саме вони значною мірою зумовлюють серйозні проблеми кваліфікації діянь за ознаками статті 257 КК України.

Загальне зростання рівня злочинності в Україні супроводжується зростанням рівня групової злочинності. Поряд з традиційними формами групової злочинності виокремлюються злочини, вчинені організованими злочинними групами. За даними Міністерства внутрішніх справ України, 1993 року такими групами було вчинено 2619 злочинів (що на 23 відсотки більше, ніж 1992 року), що становить 4, 0 відсотка загальної кількості злочинів, вчинених групою осіб. За період 1995 – 1996 роки в Україні ліквідовано 40 злочинних угруповань, близько 240 знаходиться в оперативній розробці.

Різке підвищення рівня групової злочинності призвело (що цілком логічно) до значного зростання бандитизму як форми злочинної організації.

Розраховуючи на раптовість, застрашливу силу зброї, сучасні гангстери діють відкрито і жорстоко. Майже звичайними ситали зіткнення між злочинними угрупованнями з приводу розподілу сфер впливу.

Відомо, що в засобах масової інформації набули поширення нарікання на відсутність правової бази для ефективної боротьби з організованою злочинністю. Звичайно, не можна не погодитися з тим, що в даному напрямі доведеться чимало попрацювати, але й сьогодні правоохоронні органи мають для цього дуже гострий і – при правильному застосуванні – ефективний правовий інструмент.

Йдеться про чинну ст. 257 КК України, диспозиція якої передбачає відповідальність за організацію озброєній банді з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а так само участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі[1, с. 98 ]. Дану норму можна й необхідно вже сьогодні, в її існуючій редакції, ефективно використовувати у боротьбі з озброєними злочинними угрупованнями.

Проте, як свідчать дані судової статистики, правоохоронні органи не досить ефективно застосовують цю норму закону [42, с. 56]. За 11 років, що пройшли з початку корінних перетворень в економічній системі нашої країни, за бандитизм було засуджено: у 1984 р. – 7 осіб, у 1985 – 5, у 1986 – 7, у 1987 та 1988 – жодної, у 1989 – 5, у 1990 – жодної, у 1991 – 12, у 1992, 1993 – знов-таки жодної, у 1994 – 11, а разом 47 0сіб, що явно не відповідає рівню бандитизму в країні.

Стан злочинності, особлива суспільна небезпечність бандитизму, незначна кількість справ про цей злочин, що надійшли до суду, а також відсутність роз’яснень щодо застосування ст. 257 КК (на той час ст. 69 КК України) зумовили прийняття Пленумом Верховного Суду України постанови від 7 липня 1995 р. №9 “Про судову практику в справах про бандитизм”.

У постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 7 липня 1995 р. “Про судову практику в справах про бандитизм” указано на особливу небезпечність бандитизму, який за умов зростання злочинності являє собою серйозну загрозу для особистої безпеки громадян, їхнього майна, нормального функціонування державних, громадських та приватних підприємств, установ та організацій [27, с. 472].

З цією метою були вивчені не тільки розглянуті за останні роки справи про бандитизм, а й значна кількість справ про суміжні злочини – розбій та вимагання, вчинені групою осіб і поєднані з насильством. При цьому встановлено факти, коли дії осіб, кваліфіковані судами як розбійні напади, насправді містили ознаки бандитизму.

Особлива небезпека бандитизму, що “спрямувала” цей склад до ряду злочинів проти громадської безпеки, полягає в тому, що тривале функціонування (дійсне або заплановане злочинцями) озброєної групи людей, які вчиняють напади на громадян або підприємства, установи та організації, завдає особливо відчутних збитків суспільству. Бандитські напади, як правило, супроводжуються посяганнями на державну, колективну та приватну власність, на життя та здоров’я людей.

1. 2 Ознаки бандитизму.

Бандитизм є особливо небезпечним злочином, який в умовах зростання злочинності являє собою серйозну загрозу для особистої безпеки громадян, їх