Право учнів

Надаючи певні освітні гарантії, держава для їх здійснення у першу чергу повинна була б наділити учнів як учасників навчально-виховного процесу високим правовим статусом. Тобто забезпечити їм належне становище у системі освіти. Адже остання відповідно до Закону України “Про освіту” визнає своєю основною метою “всебічний розвиток людини як найвищої цінності суспільства” (А, с. 533). Саме тому ці правові принципи слід твердо визначити у становищі вихованців, котрі відповідно повинні визнаватися найважливішими учасниками навчально-виховного процесу. Але статус учнів якраз нерозривно забезпечується у їх власних правах. Адже останні відповідно визначають ті сфери, на які поширюються повноваження вихованців. Варто також зазначити, що відповідно до міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права освіта повинна спрямовуватися “на повагу до прав людини та основних свобод” (Міл, с. 9). А здійснення такої тези можливе лише за умови наявності відповідних повноважень у самих вихованців. Таким чином, аналіз наявних у учнів реальних, проголошених та закріплених, прав дасть змогу відобразити їх статус. Цілком зрозуміло, що діти як особлива соціальна група, потребують особливого підходу і відповідно повинна бути наділена більш ширшими повноваженнями особливо у сфері освіти. А остання визнається “основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави”. Таким чином, права вихованців повинні бути не тільки широкими, але й, безперечно. мають відображати демократичні принципи через наявність механізмі їх реалізації.

Основні повноваження учнів як учасників навчально-виховного процесу закріплені перш за все у Законі України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту” та в Положенні про загальноосвітній навчальний заклад. Отож, проголошені в цих документах тези фактично і визначають становище вихованців. Таку варто піддати аналізу кожен з зазначених повноважень. Відповідно до статті 51 Закону України “Про освіту” учні мають право на “вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм .позакласних занять” (А, с. 539). Загальновизнані є надання державою можливості вибору різних форми навчання, але більш цікавим є повноваження вибору особистих освітніх програм. Адже відповідно до Національної доктрини розвитку освіти пріоритетними напрямками державної політики щодо покращення навчання є “особистісна орієнтація освіти” (Дзв, 2. 215). Виходить, що таке право надано для реалізації останнього інституту. Але перш за все необхідно розглянути його реальне втілення. Детальніше це повноваження розкрито у Положенні про навчальний заклад. Так, зазначено, що воно включає вибір предметів “варіативної складової навчального плану, спецкурсів, позакласних занять” (п.р. 42). Проте, досліджуючи відповідні наявні інститути, можна зіткнутися з рядом суперечностей. Почнемо з першої вказаної тези. Відповідно до Державного стандарту початкової, основної загальної середньої освіти (останній остаточно не закріплений) варіативна складова Базового навчального плану формується відповідним навчальним закладом (П. м. 2001, с. 28) у лиці директора і педагогічного колективу. Адже саме останні керують режимом роботи закладу, здійснюють контроль за виконанням програм удосконалення науково-методичного забезпечення (П, р. 62). Таким чином, вплив вихованців на ці сфери значно обмежений. Тому можна стверджувати, що учні мають досить вузькі можливості вибору варіативних програм, бо перевага у їх створенні надається іншим особам з можливістю не врахування думки перших. Хоча тут варто було б зазначити, що існують інші правові форми впливу вихованців на цю ж таки частину освітнього процесу. До них у першу чергу входить участь учнів в управління закладом через громадське самоврядування, котре може вносити пропозиції щодо варіативних програм. Відповідно до Закону України “Про загальну середню освіту” статті 39 пункту 2 до таких органів належить “загальні збори (конференція) колективу” (А, с. 558), але їх склад, повноваження визначаються відповідно статутом закладу, на створення якого вихованці також впливу не мають. Таким чином, і у цьому інституті реалізація права учнів на вплив і вибір варіативної складової не має належного закріплення. А це легко може призвести до узурпації відповідних повноважень. Звідси випливає, що забезпечення індивідуальності освіти здійснюється без ініціативи вихованців, що не може носити демократичного характеру, тому власне це завдання не виконається в повній мірі.

Вище вже йшлося про право вихованців на вибір позакласних занять, факультативів, спецкурсів, котре також встановить частину особистої освіти. Але й тут увагу слід звернути на обмеженість відповідного повноваження. Адже перевага у створенні цих інститутів належить педагогічним працівникам. Тут варто зазначити, що це випливає з статті 55 Закону України “Про освіту”, де зазначено, що останні можуть самостійно обирати “форми. Методи, засоби навчальної роботи”, а також виховання (А, с.540). А останнє вони мають право здійснювати “як у урочній так і позаурочній формі” (А, с.554). тому звідси випливає. Що викладачі можуть без врахування думки учнів створювати програми для цих самих позакласних занять. Виходить, що вихованцям у цій сфері надається пасивне і вузьке право. Адже на формування самого змісту такого повноваження вони не впливають.

Розкриваючи відповідну тему не можна не оминути характеристики отримання вихованцями знань та їх оцінювання. Один з аспектів таких повноважень закріпленні в Положенні про загальноосвітній навчальний заклад. Зокрема, зазначено, що учні мають право на “переатестацію з навчальних предметів” (п. р. 42). Цілком зрозуміло, що ця теза повинна була б створити підвалини демократичної освіти. Адже можливість оскарження оцінюваного в тому числі підсумкового мала б давати реальні гарантії впливу вихованців на досить суб’єктивні методи контролю їх знань. А останні є й справді такими. Адже відповідно до Закону України “Про загальну середню