освіту” статті 34 “поточне оцінювання знань учнів та вибір їх форм, змісту та способу здійснює сам навчальний заклад” (А, с. 556). Відповідно учасниками такого контролю є вчитель предметник та власне дирекція школи. Саме на них покладені ці повноваження. І відповідно вихованець опиняється у замкнутому колі без реальних інститутів оскарження оцінки власних знань. На остаточне підтвердження цього безперечно варто було б підкреслити інститути проведення підсумкової атестації. Адже вони також є антидемократичними, хоча становлять одну з найважливіших складових навчання. Візьмемо, у першу чергу склад атестаційних комісій. Відповідно до Положення про державну підсумкову атестацію учнів до них входить голова (котрий може бути вчителем), викладач та ще два члени комісії, котрими є також вчителі (Збір, с. 216). Таким чином, оцінювання проводиться без залучення третіх нейтральних осіб, скажімо, викладачів з інших навчальних закладів, тому не може відображати справжніх об’єктивних принципів. Тому за такої системи освіти без реальних відкритих, толерантних, справедливих моніторингових засад (котрі, до речі повинні були стати основою розвитку цієї сфери, спираючись на Національну доктрину освіти (с. 216-217)) вихованець не може мати ніякого конкретно визначеного високого правового статусу. Адже не має ймовірності існування цього інституту в учнів з урізаними повноваженнями. Отож, вище викладене право на переатестацію є чи не єдиною підвалиною можливості оскарження дійсно суб’єктивних рішень. Але й ту є певні суперечності. Адже відповідно до Положення про державну підсумкову атестацію пункту 8.2 на чисельність і склад апеляційних комісій, ні самі учні, ні батьки не впливають, тобто не можуть його оскаржити (с. 222). Тому ці утворення також можуть носити суб’єктивний характер. Тим більше це стауєтсья переатестації з простих предметів (тобто не підсумкових), до складу апеляційних комісій яких входять вчителі цього ж навчального закладу. Таким чином, цілком існує ,ймовірність, що власне системи реалізації й тому саме вище викладене право не носить цілком демократичний характер.
Цілком закономірно, що вихованець як учасник навчально-виховного процесу повинен був би бути поділений повноваженням повноправної участі й самоуправлінні школою. Адже відповідно до концепції загальної середньої освіти діяльність останньої „вибудовується” так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя” (П. Ш. 22002, с. 4).
Тобто, безперечно, важливим є створення інституту впливу на сам освітній процес. Адже останній саме для них і створений. Тому враховування думки учнів в управлінні навчальним закладом має мати важливе змагання й бути не просто проголошені, але й обґрунтованими широкими системами реалізації, закріплена у відповідних актах. Через них також змогло б здійснитися зобов’язання держави у системі освіти щодо самореалізації особистості (Дз., с. 216).
Таке право, безперечно, закріплене в Законі України „Про освіту” статті 51. Тут зазначено можливість особистої або через своїх представників участі у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу” (А, с. 539). Таким чином, цілком реально з цього випливає твердження, що учні на практиці у своєму шкільному житті повинні були відчути механізм власного впливу на освіту. Це б підтвердило її демократичний характер і виходячи з цього давало поштовхи до розвитку.
Але тут також потрібно проаналізувати реалізацію відповідного повноваження. Конкретнішого закріплення це право отримало в Положенні про загальноосвітній навчальний заклад, де зазначено, що воно включає в себе „участь в органах громадського самоврядування” (П, р. 42).
До таких інститутів в першу чергу належать загальні збори (конференція) колективу закладу освіти. Проте про цей орган вже йшлося вище. Тому варто лише зазначити, що реального учнівського впливу він не закріплює. Відповідно до статті 16 Закону України „Про освіту” існують ще й інші органи громадського самоврядування, які можуть об’єднувати усіх учасників навчально-громадського самоврядування, які „можуть об’єднувати усіх учасників навчально-виховного процесу” (А, с. 535).
Оминаючи цю тему учнівського самоуправління ( бо про це буде йти мова окремо) варто виділити, що всього відповідно до Положення про загальноосвітній навчальний заклад такою організацією може бути рада цього ж таки закладу (П. р. вн).
Тут не можна не віддати належне широким можливостям вихованців в такому органі. Адже останній має обов’язок створювати і різні комітети ( в тому числі учнівський), і затверджувати рети??? Закладу, і вносити пропозиції щодо морального і матеріального заохочення учасників навчально-виховного процесу, вирішує різні бюджетні питання (П. р. 64).
Але ж таки і тут зустрічаються невідповідності. Адже учні складають 25 % членів цього органу (те ж саме), тому їхні пропозиції можуть бути не підтримані. Окрім цього, сама рада цього закладу не є органом повноправного управління школою. Останніми відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту є директор та педагогічна рада (А, с. 557).
Окрім цього, вищезгаданий орган самоврядування, а саме його діяльність регулюється статутом Закладу на творення і закріплення якого вихованці майже не мають впливу (Пр. 64). Таким чином, учні досить обмежені у своєму впливі на формування самоврядування школи. Адже такі механізми хоча й існують, проте наявна реальна можливість нехтування й урізання ініціатив вихованців.
Це право водночас пов’язане з наступним повноваженням учнів в освітній сфері. Зокрема, їм гарантується „вільне вираження поглядів та переконань” (Пр. 42). Зрозуміло, що останні повинні поширюватися на усі площини навчального процесу.
Але й це не забезпечить насправді демократичних підвалин. Адже погляди й доцільні пропозиції учнів перш за все повинні і враховуватися. А це право може легко урізуватися, зокрема на вище викладеному прикладі громадського самоврядування.
Окрім цього, йог ймовірність здійснювати через