Отже, аналіз двох основних законів у сфері освіти, а фактично систематизація навчальних гарантій, дає підстави стверджувати, що останні реально існують, відповідають міжнародним актам. Проте, фактично, система їх реалізації, що закріплена у інших нормативно-правових актах, а звідси і увесь власне навчальний процес не носять настільки демократичний характер. Адже дуже багато визначених принципів, положень не мають ширшого правового втілення і забезпечень (про це особливо детальніше у наступних розділах).

Звідси випливає необхідність удосконалення освітнього законодавства, у площині учнівського статусу, або інакше у сфері їх прав та обов’язків. Тобто, забезпечення освітніх принципів через створення реальних ефективних правових інститутів.

Ще один акт, який проголошує права на освіту є Закон України „про охорону дитинства”. Хоча воно закріплюється тут досить вузько, але відображає важливі соціальні гарантії вихованців.

Перш за все варто зазначити, що у першу чергу закріплюються найосновніші тези. Так, стаття 19 відповідного закону проголошує „доступність і безплатність освіти”, встановлення пільг, надання стипендій” (М. Жур. С. 93).

Визначається також і обсяг обов’язкових для засвоєння знань. Він, а саме „норми навантаження у навчальних програмах та планах навчальних закладів повинні визначатися з урахуванням віку та стану здоров’я дітей” (так само).

Таким чином, закріпимо звернення на індивідуальну, особисту орієнтацію освіти. Проголошено також і підтримку та заохочення обдарованих дітей”, а ширше закріплені соціальні гарантії, проте лише певним категоріям учнів (так само, с. 93).

Так, вихованці державних профтехучилищ, студенти вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації, діти-сироти „перебувають на повному державному утриманні”, а для осіб, що не можуть навчатися на загальних умовах, створюються спеціальні навчальні заклади” (так само, с. 93).

Таким чином, і в цьому законі проголошують найважливіші освітні принципи, але знову ж таки соціальні гарантії закріплюються лише для певних категорій вихованців. Тому цілком можна стверджувати, що ці ж таки гарантії є значно обмежені і тому їх зміст не цілком в достатній мірі визначає становище вихованців.

Отже, в основному на цьому гарантії, закріплені саме в законах себе вичерпують. Варто було б також висвітлити найважливіші освітні принципи, котрі покладені в основу розвитку цієї сфери. До таких можна у першу чергу віднести Указ президента України про затвердження національної доктрини розвитку освіти. В останній закріплюються мета і пріоритетні напрямки розвитку відповідної сфери. Фактично, цей документ проголошує завдання навчально-виховного процесу, зміст, на який він повинен був би рівнятись.

Проте, реальних систем, інститутів у цій площині не закріплює. Водночас ця доктрина проголошує обов’язок держави по відношенню до учнів „виховати особистість з демократичним світоглядом”, забезпечити самореалізацію особистості”, „створити більш індивідуальне навчання та виховання”, „збільшити варіативність програм”, „забезпечити якісну освіту” (Нац. 215-21).

Відповідно всі ці завдання повинні виконуватися на фоні „демократичної системи навчання” (так само, 217). Таким чином, цей акт проголошує в основному освіту важливою ланкою не тільки навчання, але й виховання, де безперечно використовується особистий підхід, що дійсно відображає гуманні й національні принципи.

Також варто відзначити, що ця доктрина проголошує відкриту систему управління освіти „з поєднанням державного і громадського контролю” (так само, с. 221). Тобто учні безперечно повинні були б залучатися до керівництва, чи хоча б певного впливу на відповідний заклад.

Таким чином, Національна доктрина розвитку освіти відображає основні напрямки подальшого розвитку цієї сфери й закріплює цілком доцільні й безперечно необхідні принципи реформування даної площини.