- про визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом [66, с.69].

Проте до захисної промов пред’являються нові вимоги, збільшується роль судового красномовства. У зв’язку з цим В. Воскресенський вважає, що “прокурору недостатньо бути тільки високопрофесійним юристом. У суді присяжних державний обвинувач повинен бути добрим оратором: володіти усім багатством і різноманітністю мови, вміти справити враження на присяжних, правильно використовувати ораторські прийоми” [ 13, с. 22 ].

На думку О.П. Кучинської “захисник в судових дебатах повинен спробувати відтворити картину, яка розгорталася перед присяжними під час всього судового процесу, що має суттєве значення для справи. Це завдання досягається не лише вмінням захисника красиво говорити. Слід перетворити присяжних у своїх співбесідників, нагадати їм про події та докази, які разом з’ясовувалися під час судового слідства” [ 51, с. 17 ].

Для захисної промови, як і для будь-якої іншої публічної промови, характерний поділ: вступ – основна частина – висновок. Проте головну увагу слід приділити аналізу лінгвістичного аспекту судової промови. Адже композиція судової промови розкривається за допомогою цільової установки і на основі відбору необхідних мовних засобів, необхідної стилістики. Очевидно, що захисник повинен протиставити сухому стилю кримінальної справи емоційно забарвлене викладення фактів, обставин, що не суперечить змісту і композиції захисної промови.

На нашу думку, інтерес до захисної промови полягає не у підборі спеціальної лексики, а в композиційній організації мовного матеріалу. Тому в суді присяжних захисник повинен проголошувати промову, а не доповідати матеріали справи. У зв’язку з цим конкретна мета захисної промов може бути досягнута тільки з допомогою вдало вибраних і не менш вдало розташованих художньо-виразних мовних засобів.

Вступна частина захисної промови повинна бути органічно поєднана з усім її змістом, складати її невід’ємну частину. Захисник повинен намагатися викликати інтерес судової аудиторії, активізувати її увагу. До того ж важливим фактором є встановлення психологічного контакту з судовою аудиторією, завоювання її довіри, і, що найголовніше, – психологічна підготовка судової аудиторії до сприйняття матеріалу основної частини захисної промови.

Засоби і прийоми побудови вступної частини захисної промови бувають різноманітними. Вони залежать від специфіки справи, її обставин, позиції підсудного, складу судової аудиторії, доказів по справі і багато в чому від ділової кваліфікації прокурора і захисника. Відповідно до цього, найбільш вживаними прийомами є:

- морально-суспільна оцінка справи, що розглядається;

- вказівка на специфічні особливості кримінальної справи;

- викладення фактичних обставин справи;

- виклад програми виступу;

- вказівка на причини, що привели підсудного до злочину;

- характеристика підсудного;

- захисник може почати свою промову з посилання на окремі положення, які в своїй промові розкрив прокурор.

Вступ, у якому дається суспільно-моральна оцінка діяння, може будуватися за допомогою прийому контрасту, оскільки злочинні діяння підсудного розкриваються на фоні певних позитивних явищ. Крім того, можливе використання риторичних запитань, суть яких полягає в тому, що оратор емоційно стверджує або заперечує що-небудь у формі запитань, але не відповідає на них [ 50, с. 100 ].

Експресивність виступу можуть підкреслити мовні повтори, оскільки, на думку Р. Гарріса, “основна думка повторюється не повторенням слів, а новими вишуканими зворотами, а завдяки цьому замість однієї думки в словах ... ніби чути дві або три” [ 23, с. 279 ].

Головна частина захисної промови представляє собою сукупність окремих мікротем, які пов’язані між собою по змісту:

1) виклад фактичних обставин справи;

2) аналіз зібраних по справі доказів;

3) обґрунтування кваліфікації злочину;

4) характеристика особи підсудного;

5) аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочину;

6) міркування щодо міри покарання;

7) міркування щодо цивільного позову, якщо він заявлений в кримінальній справі.

Виклад фактичних обставин справи може здійснюватися за допомогою трьох способів: хронологічного, систематичного та змішаного, як і в суді першої інстанції. Якщо прокурор в обвинувальній промові виклад обставин справи може побудувати з вказівкою на суспільну небезпеку вчиненого діяння, то захист може лише коротко перерахувати дії підсудного. У випадку заплутаної і складної справи, виклад фактичних обставин справи повинен бути детальним.

Без сумніву, що центральною частиною будь-якої промови є оцінка доказів, їх глибокий аналіз, об’єктивний і правильний висновок про доведеність обвинувачення і вини підсудного, оспорюється пред’явлене обвинувачення чи ні.

В захисній промові повинно бути розкрито і висвітлено взаємозв’язок між доказами, щоб вони взаємно пояснювали, доповнювали і підкріплювали один одного як елементи єдиного ланцюжка доказів, які підтверджують або спростовують вину підсудного. Звідси випливає, що захисник в своїй захисній промові повинен проаналізувати джерела доказів, даючи при цьому оцінку їх об’єктивності.

Дана частина судової промови повинна будуватися за визначеними законами логіки. Адже логічна операція доказів є засобом управління мисленням для суду присяжних. Так, С.Б. Багдесарян вважає, що “доказуючий, з точки зору гносеологічного завдання, виконує свою функцію в тому випадку, коли те, що доведено для себе і стало переконанням самого автора, стає також переконанням для інших” [ 8, с. 25 ].

Будь-який доказ складається з трьох взаємопов’язаних елементів: тези, аргументів і способу доказування (демонстрації). Теза – це положення, істинність якого необхідно довести. Аргументи – це положення, істинність яких вже перевірена. Демонстрація – це форма логічного зв’язку між аргументами і тезою.

Логічний зв’язок тези з аргументами повинен здійснюватися такими відомими логічними методами як: індукція, дедукція, аналогія. Крім того, захисник повинен обов’язково врахувати такі закони логіки:

Н.А. Михайличенко вважає, що для забезпечення найбільшої переконливості промови найкращим вважається “гомерівський порядок” розташування доказів, як і в часи класичної риторики: спочатку сильні аргументи, потім