1.2. Етика захисної промови

Будь-яка професійна діяльність не може бути індеферентною в етичному плані, здійснюватися поза тими моральними принципами і нормами, які сформувалися в суспільстві. Здійснення правосуддя – діяльність не тільки юридична. Вона має яскраво виражений моральний характер, моральну спрямованість. В його основі, крім правових приписів, лежать глибокі етичні принципи, які в певній мірі визначають весь устрій кримінального судочинства.

Сьогодні недостатньо знання захисником матеріалів кримінальної справи, рідної мови, володіння словом, мало дотримуватися формальних вказівок або обмежень закону. Захисну промову слід піддати критичному перегляду з позиції моралі, моральної дозволеності, а її мірилом може служити відоме твердеження про те, що мета не може виправдовувати засоби і високі цілі можуть досягатися тільки етичним способом.

Проблема судового оратора і сьогодні залишається гострою, оскільки, переконаність судового виступу, його вплив на слухачів багато в чому залежить від особи, яка проголошує судову промову, його поглядів, життєвої позиції, правил, яких він дотримується, від його поведінки в суспільстві і його морального обличчя.

Адвокат-захисник в своїй промові протистоїть стороні обвинувачення в змагальному кримінальному процесі. Завершальним етапом діяльності адвоката-захисника в суді є проголошення ним захисної промови. Оскільки, захисник проголошує свою промову після прокурора, він повинен внести дещо нове у висвітлення вже встановлених фактів, по-новому проаналізувати докази і дати характеристику підсудному. Захист повинен здійснюватися на основі узгодженості позиції захисника і підсудного по принципових питаннях, і насамперед по питанню визнання або заперечення своєї вини.

Як і обвинувальна промова державного обвинувача, промова захисника має велике громадське, юридичне і етичне значення. Етичну основу виступу захисника, на думку А. Поляк, складають об’єктивність, корисність і принциповість [ 77, c.57]. При проголошенні захисної промови виникає доволі більше етичних проблем, ніж при проголошенні обвинувальної промови, що пояснються своєрідним процесуальним становищем захисника. Етичні вимоги, які ставляться до його промови багатоманітні, і їх невиконання позбавляє захисну промову морального змісту.

Перед захисником, під час проголошення захисної промови, постає більш складніше завдання, ніж дотримання такту і стриманість: як сумістити енергію, наступальний характер і послідовність у виконанні свого професійного обов’язку з моральним імперативом.

Захисник ні при жодних обставинах немає права говорити неправду, не може обходити мовчанням обвинувальні докази, якщо він спростовує вину підсудного. Суд і судова аудиторія чекають відповіді від захисника на питання про законність і обгрунтованість обвинувачення – головного питання по справі.

Що стосується підзахисного, то захисник може давати йому тільки позитивну характеристику в силу своїх професійних обов’зків. Тимчасом не слід необгрунтовано і бездоказово вихвалювати підсудного. Такт і почуття міри потрібні захиснику при характеристиці особи і поведінки потерпілого.

Захисник може наводити в захисній промові на підтвердження негативної характеристики тільки насправді встановлені факти, те, що доказано досудовим і судовим слідством. Найбільш складним, з етичної точки зору,є питання про те, що слід розуміти під правильною оцінкою фактичних обставин справи. Чи має право захисник оспорювати обвинувачення, наводити в промові докази, достовірність яких є для нього сумнівною? З приводу цього питання серед вчених-процесуалістів існують різні точки зору.

Н.Н. Полянський вважає “Чи може захисник використовувати для захисту докази:

В першому випадку – не може, в другому – може. Він зобов’язаний надати всі твердження, які говорять на користь достовірності, оскільки, суд має право очікувати від учасників процесу, що вони нададуть йому докази, захисник свої міркування, потрібні для всесторонньої оцінки обставин справи” [ 76, с. 63].

Н.П. Кан вважає, що “якщо захисник приходить до висновку про сумнівну достовірність доказу, тоді він ризикує перетворитися із захисника підсудного в борця проти правосуддя” [ 34, с.197].

На нашу думку, немає жодних підстав ставити знак рівності між завідомо недостовірними доказами і такими, які викликають сумнів у своїй достовірності. В зв’язку з цим, наводити в захисній промові твердження, неспроможність яких є очевидною для захисника, означає, схиляти суд до неправди, висловлювати точку зору, протилежну тій, яку розділяє сам захисник. Звідси випливає висновок, що наводячи в захисній промові твердження, які зводяться до штучної, суперечливої життєвій правді оцінці фактичних обставин, захисник веде себе не тільки неетично, але й професійно безпорадно.

Ми погоджуємося з думкою М.С. Строговича про те, що “якщо в справі є сумнівні докази і твердження, захисник повинен ретельно аналізувати їх, показати і аргументувати сумнівність цих доказів і тверджень і після цього зробити висновок: будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого” [93, с.90].

На нашу думку, питання про право захисника використовувати в судовій промові те чи інше твердження, повинно вирішуватися наступним чином: при чіткому усвідомленні неспроможності, суперечливості твердження, використання такого роду твердження є неприпустимим. А в тих випадках, коли достовірність і відповідність твердження викликає у захисника деякі сумніви, використання цього твердження є припустимим. Інакше вирішення даного питання було б необгрунтованим обмеженням прав захисту.

Захисник повинен мати внутрішню переконаність по головному питанню захисту: чи доказано пред’явлене обвинувачення, а якщо доказане, то в якому обсязі. Проте аж ніяк не вимагається, щоб захисник був повністю переконаний в невинуватості свого підзахисного: буде достатньо, якщо всестороннє дослідження судом доказів приведе його до висновку про сумнівність обвинувальної тези. Але і погоджуючись з обвинуваченням (повністю або частково), захисник повинен враховувати позицію підсудного, який заперечує свою вину, не повинен перетворюватися на