Подібні ж погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до стрибка з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс і Ф. Енгельс. Проте механізм цього руху у них суттєво відмінний від гегелівського. Історія людства постає у них насамперед історією суспільно-економічних формацій. Носієм прогресу завжди є передовий клас, який виступає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. Проблема є регресу в марксизмі виявилася практично не розкритою. Мова здебільшого йшла про суспільно-економічні формації як щаблі прогресу. Теорія прогресу “замкнулася на самозабезпеченні”.

Ідею прогресу людства від її виникнення майже всі мислителі пов’язували з розвитком тієї чи іншої сфери культури, проте лише у ХХ ст. дійшли висновку, що без гармонійного розвитку всіх сфер культури в їхній цілісності неможливий не тільки прогрес у розвитку людства, його удосконалення, а й гідне людства існування загалом. Сучасні мислителі вибудовують концепції прогресу, виходячи з визнання системи факторів: ефективності виробництва, рівня споживання, організації соціального управління, стану сфери побуту, розвитку науки і культури, освіти і виховання, правового захисту людини, її загального статусу і самопочуття в соціальній системі.

У світовій суспільній думці існували й існують і так звані анти прогресистські концепції, серед яких окреслилися три порівняно самостійні тенденції заперечення прогресу.

Перша виходить із твердження про те, що кожний народ має свою неповторну історію і творить власну унікальну культуру, які не підлягають порівнянню з іншими і не можуть вимірюватися системою категорій прогресу. Не можна говорити про більш прогресивні чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культури. Найбільш послідовно цю точку зору обґрунтовує французький культуролог Клод Леві-Стросс (нар. 1908 р.).

Друга лінія заперечення прогресу ґрунтується на положеннях про суперечливість розвитку історії, де здебільшого регрес домінує над прогресом і нейтралізує його. У суспільній думці ХХ ст. дотримувалися цієї лінії та обґрунтовували її такі мислителі, як Бертран Рассел (1872-1970) та інші.

Третю лінію можна розглядати як часткове заперечення прогресу, що ґрунтується на запереченні прогресу в цілому і визнанні його щодо окремих сфер життєдіяльності або щодо певних історичних народів розвитку суспільства. В основі цього підходу – концепція коловороту локальних цивілізацій А. Дж. Тойнбі.

Сучасна світоглядна культура становить питання про радикальне переосмислення як класичних теорій прогресу, так і концепцій його заперечення.

З питанням суспільного прогресу пов’язана проблема періодизації суспільного розвитку. Так, Ж. Кондорсе поділяв усю історію людства на десять самостійних епох – етапів людського розуму, що втілює свої результати та надбання в різних предметах виробництва та способах організації життєдіяльності. Кожну з епох він розглядав як прогресивнішу за попередню.

На першому етапі, зазначав Ж. Кондорсе, люди об’єднуються в племена для зосередження своїх сил у боротьбі з природою. Далі, завдяки інтелектуальному прогресу, відбувається перехід до скотарства і землеробства та виникає писемність. Як своєрідні епохи він виділяє такі: прогрес людського розуму в Греції; розвиток наук до часів середньовіччя; культурне піднесення доби хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування – до секуляризації науки, звільнення її від на авторитетів; від Декарта – до утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кодорсе залишає відкритою для прогресу людського розуму і водночас формулює ті проблеми, над якими він має “попрацювати” для забезпечення подальшого прогресивного розвитку людства. Перша і головна проблема – це знищення нерівності між націями, друга – досягнення рівності в межах однієї і тієї ж нації і, нарешті, остання – дійсне удосконалення людини.

Г. Гегель, у концепції якого масштабом виміру всесвітньої історії та міри її прогресу, як уже зазначалось, було усвідомлення свободи, виділяв у розвитку суспільства три стадії прогресу. Перша – це “східні деспотії”, де свободу має лише один – цар, король, монарх. Друга стадія – це греко-римський світ, де прогрес в усвідомленні свободи торкнувся цілої соціальної верстви – громадян полісу. Третя і остання стадія – це германський світ, де розвиток самоусвідомлення свободи сягає свого апогею і означає свободу всіх громадян суспільства.

У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. Як відомо, К. Маркс виділив такі основні періоди суспільної історії:

а) доформаційний (його представляє первіснообщинний лад);

б) формаційний (рабовласницький, феодальний і буржуазний лад);

в) після формаційний (комуністичний лад).

Англійський мислитель Дж. Тойнбі (1889-1975) періодизує історію людства за принципом закономірного виникнення, розквіту і загибелі локальних цивілізацій. При цьому цивілізацію він розглядає як певну релігійну і культурну сутність ХХ століття А. Тойнбі позначає існування п’ятих цивілізацій: китайської, індійської, ісламської, православної і західної.

У концепціях, які визначають виробничу діяльність людини віссю історії, критерієм для виділення етапів суспільного розвитку вважається відмінність у техніко-технологічних способах виробництва. Так, у технократичних теоріях ХХ ст. (О. То флер, Р. Аргон, З. Бжезинський та ін.) критерієм прогресу є технологія. Класичною в цьому класі є модель еволюційної послідовності від традиційного суспільства, тобто первіснообщинного та аграрного, через промислово-індустріальну стадію до сучасного суспільства, інтерпретація технологічного та соціального змісту якого у сучасних західних дослідників неоднакова. Одні вчені називають його “постіндустріальним”, другі “інформаційним”, кібернетичним”, треті – “суспільством