Наявність вчених ступенів та звань необхідна для зміщення посад ректорів, директорів, проректорів, заступників директорів, завідувачів відділами НДІ, кафедрами, деканів, їхніх заступників.

Вимоги походження стажування для осіб, які не мають стажу практичної роботи за спеціальністю, визначає закон України "Про прокуратуру" (1991р.), а вимоги кваліфікаційного екзамену, що приймається кваліфікаційною комісією, - Закон України "Про статус суддів" (1992р.) тощо.

Існує кілька способів заміщення вакантних службових місць як на державній службі, так і у приватному секторі.

Найкращою організаційно-правовою формою заміщення посад є конкур, що передбачає вибір пре-тендентів на посаду або методом екзаменування, коли кращі працівники відбираються на основі серії випро-бувань, вправ, тестів у сфері загальнокультурного розвитку і виявлення рівня професійних знань, або методом змагання документів про ступінь професійної, наукової кваліфікації (документальний конкурс).

Із конкурсної системи існує два винятки. Цей метод не застосовується на вершині законодавчої та виконавче владної ієрархії та для заміщення посад виконавчого, технічного і обслуговуючого персоналу державних органів, тобто у підвалині цієї піраміди. У першому випадку конкурс не припускається і призначення проводяться винятково за розсудом вищого органу законодавчої або виконавчої влади. У другому випадку зарахування на посаду проводиться внаслідок однобічного акту вищестоящої службової особи.

Обрання як метод заміщення посад у деяких органах виконавчої і судової влади є за своєю суттю тим самим призначенням, яке, однак, здійснюється групою індивідів.

Вступ на професійну службу може оформлюватися договірним двостороннім актом-контрактом, який є обов'язковим для керівного складу державних підприємств, для окремих видів держслужбовців (наприклад, професорсько-викладацького складу вузів) і факультативним для заміщення будь-яких посад службовців приватного сектору (спільні, орендні підприємства).

Контракт укладається не з посадою (як строкова трудова угода), а з людиною. Контракт передує при-значенню або укладається після обрання (конкурсу) і має прямий характер, є підставою для видання наказу (розпорядження) про призначення. Його зміст визна-чається не тільки законодавством про працю – типовою формою контракту, а й особливими умовами праці, винагороди, відповідальності, розірвання контракту, які мають індивідуальне значення бо можуть і не передбачатися вказаними вище нормативами. Як строки дії встановлених контрактом трудових відносин, так і пільги, гарантії є предметом погодження обох сторін.11 Див.: "Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства що є у загальнодержавній власності, при найманні на роботу". Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 19.III.1993 р. № 203. Разом з тим, може бути обмежено право на звільнення за власним бажанням при відсутності поважних причин, а відповідальність за дострокове розірвання контракту (неустойка) непередбачена.

Щодо ознак державного службовця, то зі змісту статті 1 Закону “Про державну службу” можна зробити висновок, що основною ознакою державних службовців є організація їх роботи на основі професіоналізму (державний службовець володіє спец знаннями, навичками, вміннями, тобто на професійних засадах виконує свої певні посадові функції).

Ознакою поняття “державний службовець” є практичне виконання завдань і функцій владнорозпорядчого характеру.

Що однією важливою ознакою державної служби за ст. 1 Закону “Про державну службу” є одержання заробітної плати за рахунок державних коштів.

2. Види державних службовців, їх функції та правовий статус

Центральне місце у проблемі визначення державних службовців як суб'єктів адміністративно-правових відносин, займає питання про види професійних службовців. Треба вказати на два підходи до класифікації службовців.

Виходячи з такої ознаки, як "зміст діяльності" у сфері управління, у кадровій політиці, у підготовці, прийнятті юридичних актів виконавчої влади, "Єдина номенклатура посад службовців" (1967 р.) пропонує поділ службовців на три групи. Це керівники, спеціалісти, технічні виконавці. Така класифікація віддзеркалює суто функціональні позиції працівників адміністративно-управлінського персоналу у сфері обслуговування виробничо-господарської діяльності. Інший підхід запропоновано кримінальним законодавством і розвинуто вченими-юристами, зокрема представниками науки адміністративного права. За основу класифікації взято момент володіння владними повноваженнями, обов'язковими якщо не для всіх службовців, то для окремих їх категорій. При цьому такі повноваження закріплюються за тим чи іншим видом службових посад.

Службове призначення цієї типології полягає у тому, щоб відігравати роль відповідного індикатора при вирішенні питання про притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності (при кваліфікуванні діяння) за вчинення службового правопорушення.

Тут виділяють адміністративно-допоміжний пер-сонал, функціональний (оперативний, основний) склад органу, службових осіб, представників влади.

Перша категорія службовців, виконуючи дії так званого матеріально-технічного характеру, готує умови для здійснення юридичне значущих дій. Самі по собі матеріально-технічні дії (операції) юридичних наслідків за собою не тягнуть. До цієї категорії відносимо секретарів, стенографісток, діловодів,, архіваріусів, табельників, лаборантів тощо.

До функціонального складу належать службовці, які особисто здійснюють функції, заради яких і створено орган (установу). Вони лікують, викладають, ведуть наукові дослідження, здійснюють юридичний захист тощо, тобто – здійснюють професійну діяльність. Такі посади не пов'язані з керівною, організаційною діяльністю, а отже, дії службовців, що їх займають, лише як виняток, можуть тягти за собою юридичні наслідки. Йдеться про викладачів, які здійснюють атестацію чи екзаменування лікарів, що видають лікарняні листки, звільняючи від роботи, чим створюють юридичні підстави до використання фонду соціального страхування.

До службових осіб відносять службовців держав-них, недержавних організацій, місцевого самовряду-вання, приватного сектору, які своїми діями створю-ють юридичні акти чи здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини. Вони розпо-ряджаються коштами, видають накази і розпорядження, укладають інструкції та довідки, господарські дого-вори, контракти і акти ревізій, рапорти чи службові (доповідні) записки, виконують контрольно-наглядові дії, відають питаннями кадрів, застосовують юри-дичні санкції, розглядають скарги тощо.

Нарешті, представники виконавчої (адміні-стративної) влади – це державні службовці, чиї дії поширюються на так званих "третіх осіб", тобто осіб, адміністративне не підпорядкованих представникам влади. Йдеться