В цілому ж роль парламентських фракцій у здійсненні державно-владних фракцій у США як і в інших президентських республіках, відмінна від значення їх у країнах з парламентарними формами правління. Фракції тут не мають змоги брати участь у здійсненні контролю за діяльністю кабінету, що зумовлено прийнятим принципом жорстокого поділу влад. Але за умов “сильного” законодавчого органу питання партійної організації в його рамках завжди мають суттєве значення. Самі ж фракції наповнюють діяльність парламентів відповідним партійно-політичним змістом.

Свої особливості має партійна організація парламенту Великобританії. Законодавство і політична практика цієї країни не знають такого терміну, як “парламентська фракція”. Тут офіційно визнаний поділ складу нижньої палати на “уряд її величності королеви (короля)” та “опозиції її величності”. Такий статус опозиції визначається в законодавчому порядку. Всі інші представлені в парламенті політичні партії не мають формального статусу офіційної опозиції і не наділені відповідними правами. Характерно, що законом встановлене державне грошове утримання керівників офіційної опозиції в обох палатах парламенту.

Головною дійовою особою парламентської організації кожної з двох основних політичних партій Великобританії – консервативної і лейбористської – є її лідер. Він водночас вважається лідером партії в цілому.

Порядок обрання лідера у консерваторів і лейбористів дещо різниться. Якщо у перших його обирають тільки члени палати громад від цієї партії, то у других така процедура проводиться в рамках спеціальної колегії, до складу якої нарівні з парламентаріями входять представники профспілок та місцевих партійних організацій. При цьому слід враховувати, що у випадку завоювання партією більшості місць у палаті громад обраний таким чином лідер її стає прем’єр-міністром.

У переважній більшості інших країн з парламентарними формами правління лідер (голів) партій визначають на з’їздах або конференціях, і їхня роль тут дещо інша. Навіть якщо лідер буде обраний у парламент, а це за існуючим виборчим правом практично йому гарантовано, він не очолює автоматично парламентську фракцію своєї партії.

На це місце може бути обраний інший авторитетний парламентарій – член партії. Що ж до заміщення в таких випадках посади прем’єр-міністра, то на цю посаду претендує або обраний на з’їзді партії її лідер, або там же висунутий один з партійних керівників.

Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентерів є їхні керівні органи – одноосібні або колегіальні. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії. Проте реально вони завжди залишаються на своєму місці протягом усього періоду роботи парламенту даного скликання.

В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламенту або нижньої палати зветься спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті різних країн помітно різниться. Так, спікер палати громад парламенту Великобританії має широкі повноваження в питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими дебатами, організовує виконання внутрішньо парламентських рішень.

Спікер несе відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб палати. Важливим є його право самотужки встановлювати правила парламентської процедури. Так звані правила спікера становлять важливу частину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти, поки сама палата спеціальним рішенням їх не скасує.

Особа спікера вважається політично нейтральною. Депутат, обраний спікером відразу ж припиняє всі формальні зав’язки зі своєю партією.

Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа – лідер палати. Його призначає прем’єр міністр з числа політичних діячів – членів кабінету (уряду). Лідер палати завжди виступає від імені уряду і несе відповідальність тільки перед його главою. Лідер наділений різноманітними повноваженнями.

Дещо вужчими правами наділені спікери в парламентах інших англомовних країн. Різниться і їхній загальний статус. Так, спікера палти громад парламенту Канади за традицією обирають з лав правлячої партії, хоча можливі і винятки.

До претендента на посаду спікера ставиться вимога знати обидві державні мови – англійську і французьку. Якщо обраний палатою спікер є представником однією з двох мовно-етнічних груп, то його заступник має обов’язково репрезентувати іншу групу.

“Спікер палати конгресу США реально є представником своєї партії і діє відповідно. Тому на цю посаду завжди обирається конгресмен від тієї політичної партії, яка має більшість у палаті. Спікер палати представників є однією з найважливіших осіб, які забезпечують реалізацію законодавчих програм партії більшості”11 Лафитский В. И. Основы конституционного строя США. – М.: Норма, 1998. – с. 172..

Як і кожний одноосібний голова палати, спікер має широке повноваження в забезпеченні нормальної діяльності палати представників згідно з встановленою процедурою.

Водночас у цій сфері він користується і значними дискреційними повноваженнями, тобто практично діє на свій власний розсуд. Це, передусім, стосується вирішення питань надання слова і парламентської дисципліни.

В англо-американській юридичній політологічній літературі існує вираз “спіймати погляд спікера” або “бути визнаним спікером”, який означає, по суті, довільну поведінку спікера в ході парламентських дебатів. У верхніх палатах одноосібний керівник, як правило, також обирається. Проте існує і інша практика.

Повноваження голів верхніх палат нерідко більш обмежені у порівнянні з одноосібними керівниками нижніх палат. У першу чергу це стосується тих парламентів, де палати не рівноправні і домінує або переважає за своєю загальною компетенцією нижня палата.

У більшості країн керівну роботу в парламенті здійснюють виборні колегіальні органи (бюро, президія, правління тощо). Голова цього органу, як правило, обирає палата і він є водночас її головою. Значну частину функцій керівництва палатою голова здійснює самостійно. Титули він має різні: власне голова