Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн він, визначений у межах від трьох до п’яти осіб. Частіше ж колегіальні органи являють собою більш чисельні і навіть громіздкі структури. В Італії бюро кожної з палат складається з шістнадцяти членів.

Президія бундестагу ФРН нараховує дев’ятнадцять чоловік. Такі цифри пояснюються тим, що до складу колегіальних органів палат тут входять не тільки голови та їхні заступники, а й такі звані секретарі і квестори.

Секретарі виконують в основному організаційно-технічну роботу в ході парламентських засідань. Квестори займаються питаннями парламентського персоналу та організації офіційних церемоній. Усі ці посадові особи обираються із складу представницького органу звичайно з урахуванням пропорцій партійного представництва в ньому.

Роль колегіального органу в керівництві палатою досить обмежена. Головну відповідальність за ведення парламентських справ несе голова цього органу.

Важливо й те, що колегіальні керівні органи палат парламентів звичайно розглядаються лише як робочі органи палат. Вони не мають повноважень приймати будь-які рішення за самі палати ні під час сесії, ні в періоди парламентських канікул. До того ж колегіальні керівні органи в переважній більшості країн не виконують політичні функції загального характеру і обмежуються лише внутрішньо парламентськими справами.

Голови палат (парламентів) здійснюють церемоніальні функції і представляють палату у відносинах з іншими державними органами, а також у сфері міжпарламентських відносин. І хоча вони майже повсюдно не зобов’язані зрікатися своєї партійної належності, від них вимагається керувати парламентською роботою без будь-якої політичної упередженості.

Водночас за головами палат закріплені і важливі політичні функції. У більшості республік голови парламентів (нижніх палат) особисто або спільно з іншими посадовими особами заміщують президента в разі його тимчасової відсутності.

Крім керівних органів палат, у парламентах нерідко утворюються інші колегіальні структури, що також вирішують суто організаційні питання і, зокрема, займаються парламентською процедурою. Це конференції голів, ради голів тощо.

До їхнього складу, крім керівників палати (парламенту), входять голови постійних парламентських комісій (Фінляндія) або керівників фракцій (Австрія, Бельгія, Португалія) або ті і інші (Швеція).

Прикладом подібних парламентських структур може бути і рада старійшин, що утворюється в бундестазі ФРН. Рада старійшин відіграє досить помітну роль у вирішенні організаційних питань роботи палати. До її складу входить голова бундестагу, його чотири заступники, адміністратор (директор) бундестагу, представник уряду в ранзі міністра і двадцять три депутати, які репрезентують парламентські фракції. Рада старійшин збирається щотижня для затвердження детального порядку денного засідань палати і прийняття окремих рішень не політичного характеру. Бундестаг затверджує всі її рішення практично без обговорення.

Завершуючи розгляд парламентських структур, які забезпечують роботу самого представницького органу, зупинимося на характеристиці адміністративно-допоміжних служб. Такі служби діють в усіх парламентах, хоча форми і масштаби їхньої діяльності в різних країнах не однакові. У Великобританії, Італії, Нідерландах, США, Японії та ряді інших країн в кожній з палат парламенту має свої окремі адміністративно-допоміжні служби.

Головна особливість юридичного статусу фактично всіх співробітників цих служб полягає в тому, що вони визначаються як парламентські службовці і займають свої посади за наймом. Дещо осторонь стоять фігури таких служб. Вони мають спеціальний титул генерального секретаря, директора, клерка палати тощо.

Під загальним керівництвом генерального секретаря, директора або клерка парламенту перебувають усі адміністративні служби, що здійснюють матеріально-технічне забезпечення представницького органу. Разом з тим він очолює і певні інформаційні структури, зокрема, бібліотека та різного роду аналітичні підрозділи, що постачають парламентаріям потрібну інформацію. Відповідні підрозділи є практично в усіх парламентах. Вони не тільки готують аналітичні і оперативні матеріали для внутрішньо-парламентського використання, а й задовольнять різного роду публічні потреби.

Як правило, в рамках допоміжних служб готуються офіційні публікації, в тому числі бюлетені із законодавчими текстами і стенограмами парламентських дебатів. При кожному парламенті працює спеціальна служба зв’язку із засобами масової інформації та деякі інші. Все це сприяє забезпеченню гласності в діяльності представницьких органів.

3.4. Основні функції в парламенті

Законодавчі функції парламенту

Розробка законів та інших законодавчих актів є безпосереднім обов’язком парламенту і його діяльністю, що відбувається постійно. Справа в тому, що постійна зміна суспільних відносин вимагає постійного вдосконалення правової системи суспільства. Тому парламенти всіх країн безперервно працюють над тим, щоб їхні закони відповідали вимогам часу. Як показує історичний досвід, представницькі органи, обрані народом, найкраще виконують функцію законотворення, хоч у деяких країнах (Франція, Іспанія) уряди також мають делеговані повноваження видавати законодавчі акти – ордонанси.

Парламенти приймають Конституцію країни, вносять до неї зміни, приймають конституційні і звичайні закони, щорічні закони про державний бюджет і поправки до них.

Законодавчий процес у різних каїнах має суттєві відмінності, які обумовлені в першу чергу політичною системою, традиціями, правовою культурою та економічною ситуацією в країні. Проте законотворчі процедури в різних парламентах мають багато спільного. Їх потрібно вивчати і використовувати для удосконалення роботи власного парламенту.

Етапи законодавчої діяльності є зазвичай циклічними. Законопроекти спершу розглядаються парламентським комітетом, потім сесією парламенту (палата), знову комітетом і знову парламентом. Якщо парламент двопалатний, то послідовність проходження законопроекту повторюється у кожній палаті. Але тоді після розгляду законопроекту потрібно ще узгодити розбіжності між обома палатами. Якщо глава

Виконавчої влади має право накладати вето, то парламент при використанні ним цього права повинен ще й здолати це вето, як правило, проголосувати двома третинами голосів. Альтернативним варіантом є згода з главою держави.

Важливим етапом законотворення є підготовка законопроектів.