Що стосується Верховної Ради України, то переліку її «непрофільних» повноважень присвячено чимало пунктів частини першої ст. 85 Конституції України, яка визначає найважливіші повноваження українського парламенту.

Контрольні повноваження у цьому переліку викладені дещо абстрактно і, можливо, саме це є однією із причин тих політичних і правових дискусій, які виникають навколо контрольної функції Верховної Ради і заслуговують на окремий розгляд.

Більш зрозуміло викладені чисельні повноваження, які фахівці відносять до установчої функції парламенту і які полягають у різних формах участі Верховної Ради України у формуванні органів судової влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також у вирішенні питань адміністративно-територіального устрою, формуванні суто парламентських структур.

У науковій літературі щодо установчої функції парламенту застосовують синонімічні поняття “державотворча функція”, “організаційна функція”22 Конституційне право України (За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999. – с. 185, 187..

Висловлена також принципово відмінна точка зору, яка полягає в тому, що, власне, установчою функцією парламенту є лише та його діяльність, яка полягає у внесенні змін до Конституції України, а діяльність, зміст якої полягає в обранні, призначенні, звільненні, наданні згоди на призначення і звільнення тих чи інших посадових осіб, пропонується називати національною функцією1

1 Шаповал В. М., Борденюк В. І. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні: Навч. посібник. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – с. 41-42..

На мою думку, і внесення змін до Конституції України, якими державні органи, деякі посади можуть бути запроваджені чи ліквідовані, може бути змінений їх статус чи структура, і діяльність парламенту, пов’язана із безпосереднім формуванням державних органів, зміщенням відповідних посад, мають спільну рису, яка полягає в тому, що в результаті відповідної діяльності утворюється реально діюча система органів та посадових осіб Української держави.

Деякі із зазначених повноважень, як-от внесення змін до Конституції, можна вважати основними, інші – порівняно менш важливими, проте всі вони мають державотворчий характер і тому їх сукупність обґрунтовано розглядається як єдина установча функція українського парламенту. Можливо, назва “установча функція” є не зовсім вдалою з філологічної точки зору, проте ця назва є усталеною і відмовлятися від неї навряд чи доцільно.

Аналіз переліку повноважень, які можна віднести до числа тих, що забезпечують реалізацію установчої функції парламенту, свідчить: хоч участь у формуванні органів виконавчої влади фахівці відносять до найважливіших (основних) напрямів діяльності Верховної Ради України при здійсненні нею установчої функції, проте реально парламент не має достатніх повноважень для впливу на цю гілку влади.

За дипломатичними висловлюваннями В. Погорілка про те, що “роль парламенту у формуванні органів виконавчої влади за чиною Конституцією істинно змінилася, але він не відсторонений від цього напряму державотворчого процесу” Конституційне право України (За ред. проф.. В. Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 1999. – 187 с., можна легко відчути усвідомлення вченим нелогічності існуючої ситуації, в детальний аналіз якої він не вважав за доречне заглиблюватися у тексті підручника, призначеного для вивчення студентами-людьми, які тільки починають засвоювати юридичну професію і яким не бажано відразу вказувати на ті проблеми нашого державного устрою, які є надзвичайно гострими, і на ті правові, тим більше конституційні, положення, які є далекими від досконалості.

При застосуванні є навіть не дуже глибокого системного аналізу конституційних положень набуває вигляду беззаперечного факту та обставина, що сьогодні парламент України наділений лише одним повноваженням, яке справді може реально впливати на формування в Україні органів виконавчої влади.

Цим повноваженням є надання Верховною Радою згоди на призначення президентом Прем’єр-міністра України. Проте ефективність цього повноваження, як свідчить практика, є хоч і реальною, але незначною.

Призначуваний за згодою парламенту Прем’єр-міністр відповідно до конституційних приписів не може самостійно формувати уряд, який він номінально очолює. У цьому він є абсолютно залежним від глави держави і водночас – практично незалежним від парламенту.

Подібна ситуація зберігається і при подальшій діяльності уряду – будь-який його член може бути звільнений Президентом незалежно від думки і бажання глави уряду, тим часом як рішення парламенту з подібних питань є не більш, як рекомендаціями, що не мають правового значення. Такою ж є ситуація з призначенням керівників місцевих органів виконавчої влади.

Будь-які аргументи проти висловленої вище думки можуть в остаточному підсумку зводитись лише до того, що парламент має право прийняти резолюцію недовіри уряду і тим самим відправити його у відставку. Проте подібний аргумент не видається переконливим: адже висловлення недовіри утворює ситуацію державно-політичної кризи. А Конституція країни має не стимулювати кризу як засіб боротьби парламенту за збереження свого статусу, а, навпаки, встановлювати правила, за яких між органом, що приймає закони, і вищим органом, який має організовувати їх виконання, існував би зв’язок, що забезпечує взаємодію та взаєморозуміння.

З огляду на це видається очевидною необхідність коригування нашого Основного Закону у такий спосіб, щоб парламент мав змогу впливати на кадровий склад усього уряду, а не лише на особу його глави. Найпростішим варіантом такого коригування Конституції видається внесення до неї замість положень про згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України положень про отримання новосформованим урядом у повному його складі вотуму довіри від парламенту, без чого уряд не повинен починати виконання своїх обов’язків.

Що стосується можливості подальших персональних змін у складі уряду, то необхідно, щоб рішення з цих питань не могли