Норми земельно-правового спрямування регулюють тут так, питання, як припинення права постійного і тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду (ст 21-22), визначення їх меж, виділення особливо захисних земельних ділянок (ст. 37-40), переведення до нелісових земель (ст. 42—44). Значна частина норм регулює користування зе-мельними ділянками лісового фонду з метою використання лісових ресурсів (ст. 50—70) для потреб мисливського госпо-дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт (ст. 71—76) на природно-заповідних територіях і об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі та у лісах, що зазнали радіоактивного забруднення (ст. 77—80), тощо. Зага-лом половина статей Лісового кодексу (а всього їх 103) містить вимоги щодо використання, відновлення та захисту земель лісового фонду і визначає земельні правопорушення як підста-ву для настання юридичної відповідальності поза межами ЗК України.

Типова парадоксальна ситуація склалася і щодо регулюван-ня земельних відносин, пов'язаних з відтворенням і охороною земель водного фонду, у Водному кодексі України, в інших актах водно-правового регулювання. Так, норми Водного кодек-су України визначають склад земель водного фонду (ст. 4), підстави та порядок користування землями водного фонду (ст. 85—93), встановлюють відповідальність за порушення ви-мог використання цих земель (ст. 110) тощо.

Закон України «Про транспорт» містить 8 статей (із 41), що мають земельно-правове спрямування, а за змістом — це май-же половина тексту цього Закону. Вони визначають склад і правовий режим земель транспорту, зокрема залізничного, морського, річкового, автомобільного та авіаційного, дорож-нього господарства та міського електротранспорту, регулюють використання земель лісових смуг транспортними підприєм-ствами (відповідно, статті 11, 23, 25, 28, 31, 33, 35, 38). Ці статті фактично відтворили норми колишнього Положення «Про землі транспорту», затвердженого Радою Міністрів СРСР 8 січня 1981 р.

І такий перелік норм, яким місце у ЗК України, а не в нор-мативних актах спеціального призначення, можна було б про-довжити, хоча зрозуміло, що цей Кодекс має регулювати всі земельні правовідносини, які виникають у процесі використання, відновлення та охорони будь-яких категорій земель. Те, що нор-ми із земельно-правовим змістом "розтягуються" по різних ко-дексах, законах та підзаконних нормативно-правових актах — свідчення дуже низької юридичної техніки нормотворчої діяльності, що створює відчутні перешкоди для розуміння, усвідомлення та ефективного застосування чинного ЗК.

Маємо врахувати й те, що земельні кодекси, особливо за радянської доби, базувалися виключно на приматі принципу дер-жавного, публічно-правового регулювання земельних право-відносин, виключаючи зовсім або обмежуючи до мінімуму застосування приватно-правових засобів їх упорядкування. Заз-начимо, що не є винятком у цьому плані й чинний ЗК України.

З досвіду зарубіжних країн у цій галузі простежується й інша крайність, зокрема, нехтування ролі державного регулювання цих правовідносин і створення різноманітних моделей для їх регламентації цивільно-правовими важелями, які, як правило, фіксують правові форми сприятливого відчуження земель, набуття та придбання права власності та різних титулів права користування. За таких умов, зрозуміло, залишаються поза увагою нормативно-правові засади здійснення функцій державного регулювання у сфері земельних відносин, встановлення правових режимів земель, вимог щодо їх ефективного, безпечного використання, відновлення та охорони. Не випадково, що такий стан правового регулювання зумовлює необхідність прийняття цілої низки додаткових спеціальних законів для подолання існуючих прогалин (про територіальне планування, оцінки впливу на на-вколишнє середовище, містобудування тощо). Отже, найбільш доцільним за умов сьогодення є поєднання цих класичних ме-тодів правового регулювання земельних правовідносин шляхом розробки та прийняття кодексу законів України про землю, який би створив єдину законодавчу основу для подальшої нормотворчої та правозастосовчої практики. []

Структурно Кодекс мав би включати такі розділи: загальні положення; законодавство про землю України; право на землю; землі України; особливості правового режиму присадибних зе-мель і режиму особистих підсобних господарств, селянських (фермерських) господарств, індивідуального (приватного) сільськогосподарського використання; правовий режим земель об'єднань громадян; відновлення земель; охорона грунтів; охо-рона земель; державне управління у сфері використання, відтворення і охорони земель; функції управління; контроль у галузі використання, відтворення і охорони земель; земля як об'єкт господарського (товарно-грошового) обігу; економічне забезпечення використання, відтворення і охорони земель; по-рядок відшкодування збитків власникам земель і землекористу-вачам та втрат сільськогосподарського й іншого виробництва у разі вилучення чи викупу земельних ділянок; розгляд земель-них спорів; відповідальність за порушення законодавства про землю; міжнародне співробітництво і міжнародні договори в галузі земельних відносин; перехідні положення.

У загальних положеннях доцільно розкрити особливості земельних правовідносин як предмета правового регулювання, їх об'єктний склад, тобто поділ на групи та види залежно від юридичних титулів власності і користування та функціонально-го призначення земель — використання, відтворення і охоро-ни земель, визначити коло фізичних і юридичних осіб як носіїв прав і обов'язків щодо належних їм земель та здійснення нормотворчих, управлінських і представницьких функцій у цій га-лузі. Центральне місце у цьому розділі займатимуть норми, які забезпечать використання земель як матеріально-територіаль-ної основи існування українського народу, національної безпе-ки, суверенітету держави та її незалежності. З огляду на це визначається