Конституцією України (ст. 92) встановлено, що най-більш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідни-ми положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань. Так, поряд з Земельним кодексом діють Закони України «Про орен-ду землі», «Про плату за землю» та ін.

Передбачається, що в подальшому правове регулю-вання на законодавчому рівні окремих положень по-винно здійснюватися шляхом прийняття пакету зако-нів («Про охорону землі», «Про ринок землі», »Про зе-млеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію зе-мель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).

Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Вер-ховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., поста-нова «Про основні напрями державної політики Укра-їни у галузі охорони довкілля, використання природ-них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів, які ре-гулюють земельні відносини, належать нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міні-стрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, розпорядження місцевих державних адміні-страцій та рішення органів місцевого самоврядування.

Завдання земельного законодавства полягає в регулюванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права гро-мадян, юридичних осіб, територіальних громад та дер-жави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.

Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові при-писи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування.

Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і земле-користувачів, їх обов'язки, правила та порядок вико-ристання земель, охорону земельних прав тощо.

Відомо, що земля використовується для різних ці-лей, тому В ст. 4 мова йде про мету правового регулю-вання земельних відносин. Таких цілей як мінімум дві: раціональне використання та охорона земель.

Раціональне використання земель — це таке вико-ристання, яке здійснюється на підставі науково-техніч-них правил, є ефективним, але не призводить до погір-шення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родю-чості.

Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове ви-користання землі не тільки нераціональне, але й неза-конне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористува-чі повинні запроваджувати прогресивні системи землеробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному ви-користанні землі її якість повинна покращуватися.

Раціональне екологічне збалансоване землекористу-вання забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним вважається таке використання землі, яке здійснюєть-ся з порушенням зазначених вимог.

Забезпечення охорони земель — самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, еко-номічних та інших заходів, спрямованих на раціона-льне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського при-значення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищен-ня продуктивності земель лісового фонду, забезпечен-ня особливого режиму використання земель природо-охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історикокультурного призначення. З метою посилення охоро-ни земель згідно закону можуть розроблятися та при-йматися республіканські та місцеві програми охорони земель.

ІІІ. Принципи земельного законодавства

Земельне законодавство базується на таких прин-ципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основ-ного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на зем-лю громадян, юридичних осіб, територіальних гро-мад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадяна-ми, юридичними особами та територіальними грома-дами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; г) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Принципи земельного законодавства — це ті осно-воположні засади, головні ідеї, що характеризуються

універсальністю та відображають суттєві положення законодавства. Вони або ж прямо закріплені в земель-но-правових нормах, або ж виникають з їх змісту.

Сутність принципу поєднання особливостей викори-стання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва в тому, що зе-мля як об'єкт земельних відносин розглядається зако-ном не тільки як основний засіб виробництва і тери-торіальний базис, але й як елемент довкілля, який зна-ходиться у нерозривному зв'язку з іншими природни-ми ресурсами.

Забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави — один із самостійних принципів. В його основі положення чинного законодавства щодо рівно-сті форм власності на землю. Це означає, що умови та об'єм здійснення власниками своїх повноважень є од-наковими для всіх суб'єктів, їх суб'єктивні права під-лягають захисту в однаковій мірі.

Невтручання держави в здійснення суб'єктами сво-їх прав щодо володіння, розпорядження та користуван-ня землею, крім випадків, передбачених законом — це результат демократизації земельних відносин. Закріп-лення цього принципу пов'язане з розширенням прав власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі і орендарів), розвитком їх самостійності. Державне управління в галузі використання та охоро-ни земель здійснюється в сучасних умовах у поєднан-ні з широкою самостійністю як власників земельних ділянок, так і землекористувачів. Згідно ст. 154 Земель-ного кодексу органи виконавчої влади та органи міс-цевого самоврядування без рішення суду не мають пра-ва втручатись у здійснення власником земельної ді-лянки повноважень щодо володіння, -користування і розпорядження належною йому ділянкою або встанов-лювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. У випадку ж заподіяння шкоди неправомірним втручанням зазначених орга-нів у здійснення власником повноважень щодо землі ст. 155 Земельного кодексу встановлює відповідальність