Вступ.

Поняття правового статусу особи – одне з найважливіших питань у теорії держави та права. проблеми, пов’язані з ним є не тільки мають не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки кожного з нас хвилює питання про реальні можливості особи як в межах нашої держави, так і поза ними, тобто на міжнародному рівні. Для того, щоб людина могла реально функціонувати у суспільстві та бути активним її членом, її необхідно наділити в першу чергу певними правами, які були б не тільки задекларовані на папері, але й реально могли реалізовуватись для вільного та рівного з іншими розвитку і взаємодії з іншими суб’єктами суспільного життя.

Після Другої Світової війни проблема правового статусу людини із суто внутрішньої стала перетворюватися на міжнародну. Сьогодні, у якій країні не жила б людина, її права знаходяться під захистом світового співтовариства. Було прийнято ряд міжнародних документів, що зобов”язують держави, які підписали їх, дотримуватися та розвивати повагу до прав людини, без будь-якої дискримінації. Першим крупним правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, причому СРСР та інші соціалістичні країни при голосуванні утрималися. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про права людини. Цей документ гарантував громадянам держав — членів Ради Європи дотримання їх конституційних прав. Для того, щоб ефективно захищати права людини та належним чином реагувати на їх порушення, створені органи контролю: Комісія ООН з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд з прав людини, котрий розглядає порушення прав людини на міжнародному рівні.

Істотною відмінністю міжнародних правових документів від інших міжнародних угод є те, що обов”язки, які покладаються на держав — членів Ради Європи, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають за мету захищати права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційних прав, а, саме головне, з їх дотриманням складаються далеко не найкращим чином. Так, здавалося б, що говорити про рабство у 20-му столітті смішно, але у середньосхідному султанаті Омані рабство було скасовано лише у 1962 році. Навіть в Україні часом громадяни і зараз не знають свої основні права та свободи.

Однак незважаючи на це, особливу увагу сліди приділяти не лише правам, але й обов’язками кожного перед іншими людьми та суспільством, розглядати права і обов’язки у тісній взаємодії один з одним та з іншими соціальними інститутами держави.

Що таке правовий статус. У даній роботі висвітлюються основні положення, які стосуються даного питання. Для цього автор намагатиметься визначити не тільки поняття правового статусу, але й розкрити елементи, які входять до складу правового статусу особи, звернути увагу на погляди окремих науковців з цього приводу та зробити відповідні висновки.

1. Поняття правового статусу особи.

Складні зв'язки, що виникають між державою, індивідом і у відносинах людей між собою, фіксуються державою в юридичній формі — у формі прав, свобод і обов'язків, які утворюють у своїй єдності правовий статус індивіда. Правовий статус індивіда — одна з найважливіших політико-юридичних категорій, яка нерозривно пов'язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. Правовий статус особи в загальному вигляді може бути охарактеризована як система прав і обов'язків, законодавчо закріплювана державами в конституціях, міжнародно-правових актах про права людини і інших нормативно-правових актах. Права і обов’язки — основний первинний елемент права, нічого більш важливого в структурі права, по суті, немає. "Система прав і обов'язків — серцевина, центр правової сфери, і тут лежить ключ до вирішення основних юридичних проблем"1. В правах і обов'язках не тільки фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава бере під захист, вважаючи їх обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності соціальної системи, але і розкриваються основні юридичні принципи взаємовідносин держави і особи.

Взаємозв'язки держави і особи вимагають чіткого врегулювання і впорядкованості. Це обумовлено особливою важливістю такого роду відносин для забезпечення свободи індивіда, для нормального функціонування суспільства. Передумовою правового статусу громадянина є громадянство як певний політико-правовий стан людини. Воно виражає юридичну приналежність індивіда до держави, "виступає в юридичній формі, одержує політико-правовий вираз в інституті громадянства, норми якого визначають умови і порядок набуття, втрати громадянства і т. д.", є юридичною підставою для індивіда користуватися юридичними правами і свободами, виконувати встановлені законом обов'язки, тобто основою правового статусу особи.

Правовий статус, природа прав і обов'язків як ключові поняття правової науки привертають пильну увагу юристів. Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи [].

Деякі вчені включають безпосередньо в правовий статус особи громадянство. На нашу думку, громадянство — передумова, яка визначає правовий статус в повному обсязі, без яких-небудь винятків. Проте правовим статусом володіють не тільки громадяни, але і особи, без громадянства (апатриди), іноземці. В такому випадку об'єм їх правового статусу відмінний від правового статусу громадянина (головним чином у сфері політичних прав).

В структуру правового статусу включають також загальну правоздатність, гарантії, законні інтереси, юридичну відповідальність. Як видно, дискусії про поняття правового статусу ведуться в основному навколо визначення елементів, які входять в його структуру.

Розгляд структури правового статусу завжди наштовхується на відомий різнобій в термінології. Для позначення прав людини використовуються поняття "цивільні права", "конституційні права", "індивідуальні права", "основні права", "основні права і свободи". Крім того, якщо в американських деклараціях говорилося просто