Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія "психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуальне не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не намагається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК УРСР, ст. 1212 ЦК України). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права "нерозуміння того, що всі розуміють". При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий[10, c. 514 – 520] .

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій, зокрема тих, які пов'язані з використанням особливо небезпечних приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія. Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних знань, яких вимагає відповідна професія. Психологічний механізм необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму необережності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір цивільної відповідальності, але її існування у законі було б застереженням для тих, хто, усвідомлюючи свій низький професійний рівень, береться за роботу, яка потребує високої професійної кваліфікації.

В новому ЦК України відтворена презумпція винуватості заподіювача шкоди, як одна з характерних галузевих особливостей цивільного права. Використання її в цивільному праві — результат врахування багаторічного досвіду судової практики. Остання свідчить на користь того, що заподіювачу (боржнику) легше довести свою невинуватість, ніж потерпілому (кредиторові) довести винність зобов'язаної особи.

Висновки.

Отже підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина. Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Юридичні обов'язки, ухилення від яких заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватися від вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія "психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість