базується клопотання, заявлене відповідно до ст.8, не підтверджуються; в) якщо підозрювана особа звичайно не проживає у державі, щодо якої зроблено запит; с) якщо підозрювана особа не є громадянином держави, щодо якої зроблено запит, і не проживала на території цієї держави під час вчинення злочину; d) якщо держава, щодо якої зроблено запит, вважає, що злочин, стосовно якого заявляється клопотання про порушення кримінального переслідування, має політичний характер, чи якщо мова йде про злочин суто військовий чи фінансовий; е) якщо держава, щодо якої зроблено запит, вважає, що існують суттєві підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування має расове, релігійне, національне підґрунтя чи політичну основу; f) якщо власний закон держави, щодо якої зроблено запит, вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання минути строки давності відповідно до її закону; g) якщо на момент отримання клопотання державою минуть строки давності відповідно до її закону і передбачений ст. 23 Конвенції додатковий 6-місячний строк давності притягнення до відповідальності; h) якщо злочин було вчинено за межами держави, що робить запит; і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов’язанням держави, щодо якої зроблено запит; j) якщо кримінальне переслідування може суперечити основним принципам правової системи держави, щодо якої зроблено запит; k) якщо держава, яка робить запит, порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.
З моменту передачі кримінального провадження Україна частково втрачає юрисдикцію щодо цього злочину, оскільки він переходить під юрисдикцію іноземної держави, яка до нього застосовує своє власне законодавство. При цьому міра призначеного покарання в цій державі не може бути більш суворою, ніж та, що передбачена в Україні.
Оскільки юрисдикція іноземної держави щодо даного злочину є похідною від юрисдикції України, то кваліфікація “публічних злочинів” повинна бути однаковою в обох державах.
Вплив юрисдикції української держави проявляється і в тому, що іноземна держава припиняє провадження, коли, на її думку, право покарання припиняє існувати відповідно до законодавства України з будь-яких причин, крім строку давності, який у випадках передачі провадження може в обох державах продовжуватись на 6 місяців.
Підстави припинення існування права на покарання в Україні Конвенція не передбачає, оскільки вони є загальновідомими державам світового співтовариства фактами: декриміналізація діяння, часткова депеналізація діяння, амністія.
Однак юрисдикція України щодо даного злочину може і повністю відновитись, якщо іноземна держава відзиває свою згоду на провадження у кримінальній справі [15].
Юрисдикція України може обмежуватись і щодо виконання вироку щодо засуджених за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадку передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку.
Підставою передачі засудженого для відбування покарання у своїй державі є сукупність таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий термін, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого складав би не менше 6 місяців; 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держав; 3) добровільна згода засудженої особи щодо його передачі для відбування покарання у своїй державі чи згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи станом здоров’я не здатна прийняти самостійне рішення; 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином відповідно до кримінального законодавства держави винесення вироку і держави виконання вироку.
Умовами передачі засуджених осіб для відбування покарання у своїй державі є сукупність таких фактів: 1) рішення про призначення покарання в державі винесення вироку є остаточним; 2) наявність згоди держави винесення вироку і держави виконання вироку на передачу засудженої особи.
Передача засуджено особи супроводжується обміном підтверджуючих документів між державами винесення вироку і виконання вироку. Держава виконання вироку (іноземна держава) на прохання держави винесення вироку (України) висилає: а) документи чи заяву, які свідчать про те, що засуджена особа є громадянином цієї держави; б) копію тексту відповідного закону держави виконання вироку, який передбачає, що дія чи бездіяльність, на основі якої було винесено вирок, є кримінально караною відповідно до законодавства держави виконання вироку чи було б караним у випадку вчинення на її території; в) заява “компетентних властей” держави виконання вироку про те, чи будуть вони продовжувати виконання вироку, дотримуючись характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку (Україною) чи лише визнають вирок з використанням судової процедури своєї держави, змінюючи міру покарання, призначену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий же злочин.
В останньому випадку покарання за своїм характером чи своєю тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не може перевищувати максимального терміну позбавлення волі, передбаченого законодавством держави виконання вироку. При цьому компетентні органи держави виконання вироку не можуть вважати обов’язковими ніякі мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину чи злочинів.
Держава винесення вироку надає державі виконання вироку такі документи: а) засвідчену копію рішення суду і тексту закону, на підставі якого воно винесене; б) документ про тривалість вже відбутої частини покарання, включаючи інформацію про будь-яке попереднє ув’язнення, звільнення від покарання і про будь-які інші обставини, які стосуються виконання вироку; в) заяву, яка включає згоду на передачу засудженого. Щодо цієї заяви держава винесення вироку надає державі виконання вироку можливість перевірити за допомогою консула чи іншої офіційної особи, чи була згода на передачу засудженої особи надана насправді добровільно і