Складовими елементами позову є: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен внести рішення. Ця вимога повинна носити правовий характер, тобто бути врегульована нормами матеріального права, а також бути підвідомча суду. Позивач вправі змінити предмет позву на протязі справи по суті, але в межах спірного право відношення (ст..103 ЦПК України).

Підставою позову визначаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п.4 ст.137 УПК України). Ними будуть юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну чи припинення. Даний елемент позову має важливе значення, тому що правильне його встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією захисту прав відповідача проти позову.

Спірним залишається питання про виділення змісту як самостійного елемента позову. Окремі автори, виділяючи в позові два елементи, стверджують, що предметом будуть певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою – фактичні обставини і суб’єктивне право, що породжує вимогу позивача. На їх думку, позов має дві сторони – вимоги до суду про захист права і вимогу позивача до відповідача з порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову не відображена в складових частинах позову, тобто вона і є змістом позову [23,с.325-326].

На думку автора даної роботи, виділення змісту позову є необхідним, тому що в позові повинен відображатися зміст вимоги, тобто як саме ця вимога має бути задоволена (шляхом присудження певної речі, поновлення порушеного права).

Вимога позивача про присудження, визнання або перетворення правовідносин і є змістом кожного позову [20,с.218].

Важливе значення має і класифікація позовів. За способом процесуального захисту вони поділяються на три види:

1. Про присудження. 2. Про визнання. 3.Перетворювальні [24].

Суть першого в тому, що позивач вимагає примусового здійснення обов’язку боржником (відповідачем), тобто тоді, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення (про стягнення аліментів тощо). Рішення по даній категорії справ можуть бути виконані в примусовому порядку.

Позови про визнання – це такі, де позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин, тобто уникнути сумніви, що в них виникли. Такі позови бувають позитивними і негативними (в залежності від мети, яку ставить перед собою позивач).

Позитивні направлені на підтвердження наявності певних правовідносин між сторонами (позов про визнання права власності), негативні – на підтвердження їх відсутності (визнання право чину недійсним). Рішення по таких позовах не вимагає примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо рішення суду.

Перетворювальні – це позови, коли позивач просить суд перетворити (змінити чи припинити) існуючі між ним і відповідачем правовідносин (розірвання шлюбу). Дана класифікація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечення правового регулювання в окремих галузях права і як зазначає В.Комаров, дозволяє зосередити увагу на процесуальних особливостях розгляду і вирішення окремих справ [20,с.219].

1.2 Право на позов: сутність і зміст

Поняття “право на позов” є складним, має дві сторони: матеріально-правову і процесуально-правову. Право на звернення за судовим захистом (право на позов) тісно пов’язане з суб’єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. Судовий захист виступає як механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Право на захист – це матеріальне суб’єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення суб’єктивного права на стороні позивача.

Право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб’єктам правоохоронного відношення, як правило мусить бути державний орган (в нашому випадку – суд), без якого такий примус неможливий.

Тому сторонами таких правовідносин будуть з однієї сторони носій права на захист, а з іншого – суд. Властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедури застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності і захисту [21,с.205-206].

Юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це динамічний взаємозв’язок носія права на захист і органу державної влади (суду), що здійснюється в процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з метою захисту суб’єктивного права.

Засобом реалізації права на судовий захист є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.

За своєю структурою право на позов як право на судовий захист складається з права на пред’явлення позову і права на його задоволення. В юридичній літературі ці повноваження розглядаються неоднозначно: як нерозривна, органічна єдність права на позов; як два самостійні поняття – право на позов в матеріальному і процесуальному розумінні; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред’явлення позову в суд.

Так, В.Комаров зазначає, що право на позов – це єдине матеріальне і процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальне форму. В цивільному процесі не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні [20, с.221-222].

М.Стефан зазначає, що право на пред’явлення і право на задоволення позову взаємопов’язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред’явлення позову – це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності поз здійсненню правосуддя в цивільних справах. Право на задоволення позову – це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи . наявність права на пред’явлення позову встановлюється одноособово суддею при прийнятті позовної заяви