На думку автора даної роботи, право на позов потрібно розглядати як єдине складне поняття, яке включає декілька елементів. Право на пред’явлення позову до суду є засобом реалізації права на позов в матеріальному праві. Ці поняття взаємопов’язані, оскільки відсутність права на позов в матеріальному праві, веде до відмови в задоволенні позову. Право на звернення до суду самостійно не може гарантувати одержання захисту, якщо у позивача відсутнє суб’єктивне матеріальне право чи законний інтерес, тобто особа може звернутися до суду, але одержати судовий захист в такому випадку не зможе, оскільки відсутні законні підстави для задоволення позову, а отже для захисту своїх прав.

Під правом на пред’явлення позову треба розуміти право особи на звернення до суду з метою порушень цивільної справи по захисту порушеного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу.

Суб’єктивне право – це закріплена в правових нормах можливість робити в установлених ними межах конкретні дії, реальність яких гарантується суб’єктами, котрі несуть стосовно громадян певні обов’язки, а також можливість вимагати від зазначених суб’єктів здійснення необхідних дій з метою користування соціальними благами для задоволення особистих чи суспільних інтересів.

Наприклад, громадянин має суб’єктивне (цивільне) право власності на певні речі. Він як власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними, а також вимагати від осіб утримуватися від порушення його права власності. Суб’єктивне цивільне право пов’язане з правом в об’єктивному розумінні, тобто з цивільно-правовою нормою (чи їх сукупністю) у яких воно передбачено. Так, ст.4 ЗУ “Про власність” встановлює, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вимагати від кожного і всіх не перешкоджати йому у здійсненні своїх прав. Якщо ж право власності конкретного громадянина буде порушено, потерпілий залежно від характеру порушення свого права може пред’явити позов про витребування свого майна від порушника (віндикаційний позов) тощо [10].

Законний інтерес – це юридично значимий інтерес, застосований на законі, випливає з нього, схвалюється й захищається ним, хоча й не закріплений у конкретних правових нормах. Існування їх на мою думку, не тільки опосередковується суб’єктивними правами (наприклад, ухвалення законного і обґрунтованого рішення в справі). Як зазначає Н.Матузов, законні інтереси – це своєрідні передправа, які можуть трансформуватися в суб’єктивні права, коли для цього є необхідні умови [18,с.113-119].

1.3 Особи, які можуть звернутися з позовом до суду

Відповідно до ЦПК України правом на пред’явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації, а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи. Усі вони можуть звернутися на захист своїх прав і законних інтересів.

Прокурор має право на пред’явлення позову на захист прав громадян і державних інтересів, таке ж право у передбачених законом випадках, наділені органи державного управління, юридичні особи і громадяни (ст.ст.5, 121 ЦПК). Тобто з даного переліку видно, що законодавець розділив осіб, яким надано право звернутися до суду на тих, хто звертається за захистом своїх прав і на осів, які подають позов на захист інтересів держави і прав інших осіб. У першому випадку суб’єкти мають матеріально-правову і процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи, а у другому тільки процесуально-правову. Всі ці суб’єкти є заінтересованими особами.

Згідно ст.6 ЗУ “Про судоустрій” усім суб’єктам правовідносин гарантується захисті їх прав, свобод, законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону [7]. Таке ж право передбачене і в міжнародному законодавстві. Так, в ст.8 “Декларації прав людини”, сказано, що кожна людина має право ефективний захист прав компетентними національними судами у випадках порушення їх прав, наданих їй Конституцією або законом [2].

Всі громадяни України (як і інші вищевказані особи) володіють цивільно-процесуальною правоздатністю. Однак вона виступає складовою загальної правоздатності і тісно пов’язана з цивільною, трудовою і ін. Можливість мати цивільні права і обов’язки і здійснювати їх (цивільна правосуб’єктність) передбачає в реальному забезпеченні визнаної за особами, що нею наділені, цивільної-процесуальної правосуб’єктності. Тобто остання виступає процесуальною гарантією охорони правосуб’єктності в матеріальному праві (в цьому випадку цивільної). З порушенням її виникає захист, який проявляється в реалізації процесуальної правосуб’єктності на порушення справи в суді.

Іноземці мають право звертатися до суду України і користуватися правами нарівні з громадянами України. Конституція України, ЗУ “Про статут іноземців” визначає основи їх права, серед яких передбачено і право на звернення до суду [9]. Таке саме стосується і іноземних юридичних осіб.

Якщо говорити про прокурора, то він згідно п.6 ч.2 ст.20 ЗУ “Про прокуратуру” має право при виявленні порушень закону, звертатися до суду [8]. Він представляє інтереси інших осіб, але завжди має самостійний статус, оскільки: 1) представництво його ґрунтується безпосередньо на Конституції, тоді як в інших осіб на дорученні, адміністративному акті, законі (наприклад, участь органів державного управління); 2) представництво прокурора передбачене законодавцем з метою посилення гарантій захисту прав громадян і держави у порядку цивільного судочинства; 3) інтерес прокурора до процесу завжди має не особистий, а державний інтерес. Законодавчо тільки визначені форми представництва прокурором інтересів громадян у суді [17,с.8-12,16,с.76].

Крім прокурора, інтереси інших осіб можуть представляти органи і особи вказані вище. Так, наприклад, відповідно до П.10 ч.1 ст.26 ЗУ “Про захист прав споживачів” – громадські організації споживачів мають право пред’явити в суд позови, представляти і