Розділ ІІ

В УК України всі особисті немайнові права, залежно від цілющого призначення, поділяються на:

1) особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи;

2) особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, відповідно до глави 21 УК України, відносяться:

право на життя;

право на здоров’я;

право на безпечне довкілля;

право на свободу та особисту недоторканість;

право на сім’ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Право на життя

Стаття 3 Конституції України закріплює положення, відповідно до якого людина, її життя і здоров’я, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Ці права людини і їх гаранти складають зміст і спрямованість діяльності держави. Скасування чи обмеження цих прав не допускається, крім випадків, що можуть тимчасово встановлюватися в умовах військового чи надзвичайного стану. Право на життя, на відміну від інших прав, є основою людської гідності. Воно гарантує недоторканість фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, але не допускає розпорядження ним ким-небудь, крім самої людини.

Відповідальність за позбавлення людини життя передбачена як нормами кримінального права, так і цивільного законодавства. Цивільний кодекс допускає право фізичної особи на самозахист свого життя і захист життя інших фізичних осіб в умовах протиправного посягання. Такі міри самозахисту не повинні суперечити закону. Не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оброни, якщо при цьому не були перевищені її межі. У цивільному праві необхідна оборона проти посягання, яке не є злочином.

Наука насамперед повинна поважати людське життя. Етичні і юридичні межі наукових методичних досліджень на людині визначені Основами законодавства України про охорону здоров’я. Відповідно до цього закону застосування методико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою і за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком заподіяння тяжких наслідків для здоров’я і життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Незаконне проведення дослідів на людині карається відповідно до норм Кримінального Кодексу України ( стаття 142 КК України).

Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених та військовополонених, а також експерименти на людях, захворювання яких немає безпосереднього зв’язку з метою дослідження. Таким чином, наукове дослідження може мати місце тоді, коли в жертву не приноситься основне призначення лікарні – лікувати хворих.

Серед медичних, наукових та інших досліджень розрізняють медичні дослідження, що поєднані з наданням медичної допомоги – клінічні дослідження, що проводяться за згодою хворого з метою використання нових діагностичних і лікувальних методів, якщо це дає надію на порятунок життя і відновлення здоров’я. Методико-біологічні дослідження на людях, які не переслідуються лікувальні цілі (неклінічні методико-біологічні дослідження) можуть проводитися тільки на здорових добровольцях за їх згоди. Клінічне спостереження як вид дослідження являє собою пасивну форму дослідницької роботи і не вимагає одержання спеціальної згоди громадянина, оскільки воно передбачається самим фактом звернення за медичною допомогою.

Згода на проведення експерименту має бути виражена добровільно. Вона не може вважатися вільною, якщо людина дає її з остраху викликати негативне ставлення до себе медичного персоналу чи погіршення якості лікування. Людина, що дає згоду, має право одержати відповіді на будь-які питання, пов’язані з клінічним дослідженням і мати досить часу для ухвалення рішення про свою участь в ньому.

Закон не заперечує право громадянина самостійно розпоряджатися своїм правом на припинення життя. Однак ні лікар ні інші особи не вправі робити будь-які дії, спрямовані на припинення життя такого громадянина. Коли стан хворого не залишає сумніву в безнадійності лікування, виникає юридична і морально-етична проблема полегшення передсмертних страждань людини. Однак медична технологія, що дозволяє „подовжити” життя безнадійно хворих може і не застосовуватись у випадку відмови хворого (чи його законних представників) від такого лікування, спрямованого на підтримання життя. Однак така відмова не те саме, що відмова від боротьби за життя людини, коли є перспектива його збереження – пасивна евтаназія. Якщо ж для прискорення чи полегшення смерті людини застосовуються які-небудь дії, втому числі із застосуванням ліків, можна говорити про активну евтаназію.

Отже, вищезазначені положення стосуються першого аспекту права на життя – права на власне життя, в зміст якого входить:

право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право фізичної особи на існування як біологічного, психічного і соціального організму;

право на фізичну (природну) смерть об’єднує абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (активну евтаназію);

право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридично закріплена можливість проведення над повнолітньої фізичною особою різних дослідів за умови її вільної згоди;

право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має можливість будь-якими не забороненими законом способами захистити від протиправних посягань своє життя, а також життя інших людей і вимагати усунення небезпеки, яка загрожує життю людини.

Другим аспектом права на життя є право давати життя іншим, призначення якого полягає у виконанні людиною її священної місії – продовження людського роду. Основним повноваженням, що складає зміст цього права, є можливість виконання репродуктивної функції природним шляхом. Крім цього повноваження давати право життя іншим включає:

право на стерилізацію, тобто юридично гарантована можливість