Важливою гарантією здійснення прав на охорону здоров’я є конституційне закріплення обов’язку держави створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, здійснення безкоштовної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я. Існуюча мережа таких установ не може бути скорочена.

Спеціально уповноваженим державним органом державної виконавчої влади в області охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України. Безпосередньо охорону здоров’я забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні й інші установи охорони здоров’я. Підтримуються державою і заохочуються індивідуально підприємницька діяльність в охорони здоров’я.

Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги, що випливає з невід’ємного права на життя, передбаченого ст. 57 Конституції України і ст. 282 УК.

Надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги надається поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів і інших акредитованих установ охорони здоров’я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, що мають на це відповідальний дозвіл. До видів такої допомоги відносяться консультація лікаря, проста діагностика і лікування основних розповсюджених захворювань, травм і отруєнь, профілактичні міри, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високо спеціалізованої допомоги. Первинна (перший рівень) лікувально-профілактична допомога надається переважно по територіальному принципу сімейними лікарями та іншими лікарями загальної практики. Спеціалізована (другий рівень)

лікувально-профілактична допомога надається лікарями, що мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Високо спеціалізована (третій рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарем чи групою лікарів, що мають відповідну підготовку в області складних для діагностики і лікування захворювань, у випадку лікування хвороб, що вимагають спеціальних методів діагностики і лікування, а також з метою встановлення діагнозу і лікування захворювань, які рідко зустрічаються.

У випадках, коли надання допомоги можливо тільки за межами України, громадяни можуть направлятися на таке лікування в порядку, установленому Кабміном України.

Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст.139 КК).

Розвиток правосвідомості і вдосконалення реалізації правових відносин в області охорони здоров’я ґрунтується на визнанні пацієнта рівноправним з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій не надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб’єктом соціального відношення. Цим обумовлено право фізичної особи, яка досягла 14 років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря. Тобто пацієнт має право вільного вибору: користуватися чи ні послугами по наданню медичної допомоги.

Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу.

Рівність відносин учасників, що виникають в системі „Лікар-пацієнт”, припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого піклування про пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такої відмови є відсутність загрози життю хворого і здоровлю населення.

Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такої відмови чи переривання втручання повинні бути йому роз’яснені.

Якщо відсутність згоди може привести до важких наслідків, лікар зобов’язаний роз’яснити це пацієнту. Якщо і після цього він відмовиться від медичного втручання лікар має право взяти в нього письмове підтвердження відмови, а при не можливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом в присутності свідків. Якщо ж така відмова заявлена законним пацієнта і може мати тяжкі наслідки, лікар зобов’язаний повідомити про це в орган опіки і піклування.

Разом з тим, стан хворого не завжди дозволяє йому вільно висловити свою волю на медичне втручання. Кили такий стан загрожує життю і здоров’ю є екстрені показання до проведення медичного втручання, слід припускати, що така згода існує. В аналогічних ситуаціях з недієздатними особами виправдане медичне втручання за умови, що дістати згоду законного представника в необхідний термін не можливо.

Активні згоди для підтримки життя хворого припиняється в тому випадку, кили стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів поняття і критерії смерті встановлюються Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Закон України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року визначає правові і організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних мір, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждають на психічні захворювання.

Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров’я, в тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я. Поняття „Повноліття” згідно з нормами УК пов’язане з виникненням повної дієздатності. Дієздатні особи вправі одержувати повну і достовірну інформацію про стан свого здоров’я. У відношенні неповнолітніх і недієздатних осіб таким правом користуються їх батьки (Усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Це не означає, що принцип правдивості не стосується відносин медичного працівника з дітьми і недієздатними, однак він випливає не із закону, а з загальних вимог медичної етики.

Під достовірною інформацією слід розуміти таку, яка не викликає сумніву в її об’єктивності (результати медичних, діагностичних досліджень, консультативні висновки лікарів – фахівців, поставлений діагноз, прогноз захворювання тощо). Формування в хворого медичним працівником неправильного уявлення про суть хвороби з метою підбадьорити хворого, відгородити від зайвих переживань і створити ілюзію повної безпеки як стану хворого, так і методів лікування