Крім того хворому і його законним представникам, надати права ознайомлення з медичною документацією, звідки хворий може почерпнути відомості про стан свого здоров’я. Медична документація надається за вимогою хворого чи його законного представника. Основними медичними документами є історія хвороби і амбулаторна картка хворого, однак, можуть бути і інші, які стосують лікування і догляду. Форма і вимоги до цих документів встановлюється Міністерством охорони здоров’я.

Повнота інформації передбачає повідомлення всіх відомих медичному працівнику даних про стан здоров’я, в тому числі важкості і перебігу хвороби, можливі її наслідки, можливих медичних втручаннях, включаючи відомості про потенційний ризик і ефективність кожного втручання, альтернативних методах лікування і діагностики, наслідках відмови від них тощо.

Інформація повинна надаватись пацієнту з урахував рівня його розуміння і з мінімальним впевненням незнайомої для нього спеціальної термінології. Якщо не володіє мовою даної місцевості необхідно, по можливості, забезпечити переклад необхідної інформації.

Оскільки закон надає фізичній особі права на одержання інформації про стан свого здоров’я, то правомірна і добровільна відмова від такого права.

У випадках відмови в надані або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його родини чи законного представника, ці особи можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо в суд, або за їх вибором у медичну установу чи органи охорони здоров’я.

Разом з тим, ст. 285 УК передбачає, що обсяг інформації про стан здоров’я визначається психічним і фізичним станом особи, важкістю захворювання. Право медичного працівника надавати неповну медичну інформацію, припускає можливість умовчання про деякі встановлені факти. Це виявлені вході діагностики і лікування показники стану здоров’я хворого, які можуть викликати небажані наслідки в психологічному і соціальному плані. Якщо хворим є неповнолітній або недієздатний, то в одержані повної інформації можуть бути обмежені не тільки хворий, але його законні представники. Такі небажані наслідки виявляються у виникненні негативних емоцій, депресій, нервових і психічних розладах, і можуть спричинити ускладнення перебігу хвороби, виникнення естрогенних патологій, обумовлених одержанням такої інформації, а в деяких випадках і суїцид. Закон не передбачає перелік станів хворого, в яких медичний працівник вправі повідомити не повну інформацію і не передбачає обсяг „правди”, що повинна бути в будь якому випадку повідомлена хворому. По сформованим морально-етичним нормам приховуванню підлягає діагноз злоякісного захворювання, прогноз настання швидкої смерті. Чим важче і небезпечне захворювання, тим більше підстав скористатись правом надання неповної інформації.

Замовчування не слід плутати з повідомленням свідомо неправдивих відомостей про стан здоров’я хворого. Медична психологія виробила значну кількість правил про те, як говорити про прогноз хвороби з хворими різних вікових і соціальних груп, що страждають захворюваннями різної важкості. Ці правила повинні бути враховані при визначені „дози” інформації про стан здоров’я таких хворих. У цьому випадку має бути обмежений доступ до деяких відомостей, які містяться в медичній документації.

Повідомлення неповної інформації про стан здоров’я хворого не є обов’язком, а правом медичного працівника. Разом з тим морально-етичні принципи медичної деонтології, пропонують в кожному конкретному випадку розібратись: які відомості необхідно приховати і відносно якого пацієнта.

У випадку смерті фізичної особи членам її сім’ї чи уповноваженим нею при житті особам надане право брати участь у з’ясуванні причин смерті. Коло осіб, яких можна вважати членами родини, законодавчо невизначене, однак за загальним правилом до них можна віднести як родичів, так і інших осіб, які до смерті фізичної особи проживали з нею однією сім’єю. Оскільки при життєве розпорядження щодо осіб, яких фізична особа уповноважила брати участь у досліджені причин смерті, не вимагає будь якої спеціальної форми, зафіксовано воно може бути як у самостійному документі, так і в історії хвороби, або договорі укладеному фізичною особою з лікувальною установою на надання медичної допомоги. У випадку незгоди громадянина з висновками медичної експертизи про причини смерті, може бути проведена альтернативна експертиза, або патологоанатомічне дослідження.

Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстежені.

Лікарська таємниця є найдавнішім законом медичної етики. Право на збереження таємних даних про стан здоров’я фізичної особи передбачає збереження в таємниці не тільки діагнозу, але і самого факту звертання за медичною допомогою, інших відомостей, отриманих при медичному обстежені. Ці відомості можуть стосуватися як фізичного стану особи, так подій її особистого життя. Не підлягають розголосу не тільки дані про саму хворобу, але й відомості про функціональні особливості організму, фізичні недоліки, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств та інтересів, обставини, що передували захворюванню або спровокували його тощо.

Лікарська таємниця припускає заборону вимагати за місцем роботи чи навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. Неправомірним розголошенням таємниці вважається навмисне чи необережне повідомлення, розголосу таких відомостей без відповідного дозволу.

Таке право на лікарську таємницю належить фізичній особі, щодо якої було проведено медичне обстеження чи втручання. Ст. 286 УК не передбачає право інших осіб (близьких родичів, членів родини тощо), вимагати збереження такої таємниці у випадку смерті фізичної особи.

Правила ст. 286 УК погоджуються із Законом України „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року, який передбачає недопустимість зловживання правом на інформацію.