Права людини охоплюють різні аспекти її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги. Тому поділ прав людини на відповідні групи має не тільки пізнавальне, а й практичне значення.

Трапляються ситуації, коли доводиться віддавати перевагу тому або іншому праву. Особливо часто така колізія виникає на рівні міжнародних обговорень, коли одна група держав наполягає на пріоритеті прав людини і громадянина, його політичних і цивільних прав, а інша – на пріоритеті соціальних прав і свобод. Отже, класифікація прав людини необхідна, насамперед для того, щоб полегшити роботу законодавців, а також для більш ефективного захисту цих прав.

Найчастіше у дослідженнях, юридичних і соціологічних посібниках зустрічається класифікація прав людини і громадянина, прийнята ООН, у якій виділені такі групи прав людини: громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні. Такий поділ існує як у світовій юридичній практиці, так і у національних правових системах, у тому числі в українській. Саме таку класифікацію, вважаючи її найдоступнішою, я взяв за основу для дослідження даної теми.

1. Деякі автори – П.Рабинович, В.Корнілов, В.Саверухин, Л.Глухарьова – називають категорію прав, якими людина наділена в силу факту свого народження фізичними, або природними правами. Вони невід’ємні й невідчужувані, тому що їх не можна відділити від людини без явної загрози втратити у ній члена суспільства. Природні, тобто елементарні права людини, отримали ще назву “священних прав” через їх надзвичайну важливість. Жодні зовнішні сили – чи то монарх, чи то держава – не вправі зазіхати на них. Природними правами називають право на життя, свободу, особиста недоторканість, честь і репутацію. В.Котюк ще називає їх життєвими або вітальними.

Громадські права і свободи людини – це визнані та гарантовані Конституцією і законами України пріоритетні природні можливості людини користуватися невідчужуваними благами особистого життя та індивідуальної свободи (І.Шумак. “ПУ”).

Ці права і свободи людини безпосередньо пов’язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям учіх якісних рис людини. Виходячи з того, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особливість, правда, повністю чи неповністю сформовану.

До громадянських (особистих) прав людини належать такі.

Право на життя – універсальне, загальновизнане право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

Це право є визначальним, оскільки життя людини – це найвища цінність.

Стаття 27 КУ 1996р., передбачає, що кожна людина має невід’ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений.

Зміст його можна розуміти приблизно так: людина ні перед ким не несе юридичних обов’язків у зв’язку із своїм народженням і нікому не повинна звітувати про те, як вона розпорядилася дарованим їй життям.

За його відсутності людину не можуть цікавити її особисті, сімейні, політичні, економічні та інші права. Чого коштують для особи, наприклад, право на громадянство, на працю, свобода слова або свобода творчості тощо, коли людина не має ніякої змоги скористатися жодним із цих прав чи свобод? Крім того, життя кожної людини є благом не тільки для неї. Таким благом воно є і для українського суспільства до життя кожної окремої людини є найкращим показником його духовного розвитку (згадаймо в цьому зв’язку сталінське прислів’я: “В Советском Союзе незаменимых людей нет”). Аналіз чинного законодавства, зокрема ст.281 ЦК України, дає можливість зробити висновок, що законодавець вводить додатково цілу низку повноважень фізичної особи, об’єднуючи їх під загальним поняттям “право на життя”. До таких повноважень законодавець, зокрема, відносить: право на проведення медичних, наукових та інших дослідів, заборону активної евтаназії, право на стерилізацію, право на штучне переривання вагітності, право на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки (Стефанчук “ПІ”).

На державу покладений обов’язок захищати права особи від протиправних посягань. Водночас ч.3 ст.27 Конституції встановлює, що “кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”. Після вступу України до Ради Європи в нашій державі був накладений мараторій на застосування смертної кари, згодом вона була скасована. Новий КК України, який вступив у дію 1 вересня 2001 р. не передбачає такого виду покарання, як смертна кара.

Право людини на повагу до її гідності закріплюється у ст.28 Конституції України. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов’язку поважати інших. Вона досягається формуванням особи, яка усвідомлює свою свободу, рівність та захищеність.

Гідність конкретизує у правах людини, які захищає держава. Гідність, якщо вона належним чином захищена, – це фундамент демократії та правової державності. Це право має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов’язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов’язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з матеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканість. Ще Ф.Вольтер казав: “Свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів”. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових