Другий досить поширений підхід полягає в тому, що виділяється предметний бік культури, яка розглядається як сукупність усіх “матеріальних і духовних цінностей, створених і розвинутих людством у ході його історії. За такого підходу дослідницька думка буде спрямована на виявлення та описання цінностей, які входять до сукупності, що визначається як культура, причому сама людина – творець правових цінностей, а її діяльність по їх створенню, а також інші види юридичної реальності залишаються за межами розгляду”.

Третій підхід – діяльнісний – становлять визначення культури в яких акцентується увага на якісній одній стороні або характеристиці людської діяльності. Культура ж розуміється як синонім творчої діяльності. Стосовно правової сфери може бути визнана культурою головним чином правотворча діяльність1.

Четвертий підхід орієнтовано на виділення в культурі пер за все суб’єктивних елементів громадської системи; відмічається також і момент їх об’єктивації у тих або інших продуктах людської життєдіяльності.

На основі принципів оцінки різних підходів до правової культури. А. П. Семітко сконструктуював думку, – це синтетична характеристика розвитку людини, в центрі дослідження ставиться сам суб’єкт історичного процесу.

“Правова культура – це така системна якість, яка знімає як наявний рівень розвитку правового життя, так і той критерій, на підставі якого відбувається оцінювання цього рівня.

Для того, щоб розкрити цей якісний стан, треба показати дві суперечливі у своїй єдності грані правової культури: наявний і потенціально можливий; необхідно показати наявний стан останньої у порівнянні з її цільовим станом, тобто у порівнянні з тим, до чого рухається правовий розвиток”.11 Семитко А. П. правовая культура социалистического общества: сущность, противоречия, процесс. – Свердловск, 1990 р. – с.12

У зв’язку з цим виникнення та розвиток культури уявляється як постійне перетворення засобів діяльності в її цілі, а цілей – у засоби. Притаманний людині спосіб життя – це результат перетворення засобів у цілі (діяти, щоб жити, жити, щоб діяти).

Продукти і результати людської діяльності, штучно створені людиною предмети та явища називають артефактами, тобто феноменами як породження культури – від предметів до думок, засобів і способів дій.

Однак для розуміння сутності культури важливо не тільки виділяти артефакти, а й показати, що вони виступають як відображення властивостей людини, її духовної активності.

Як зазначає Л. С. Явич, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених в процесі громадсько-історичної практики. В цьому сенсі все те, що є в правових явищах стосовно прогресивного, соціально корисного і цінного, становить елемент духовної культури суспіьства. Разом з тим культура – це не тільки результат діяльності людей, а й спосіб цієї діяльності. Тому в поняття правової культури включається не лише право, а й способи його вираження та забезпечення. Правова культура характеризується станом законності і правопорядку, до неї входять і ціннісні орієнтації суб’єктів діяльності, що мають юридичне значення Явич Л. С. Сущность права. – Ленинград, 1985. –с.183 - 184.

В культурі люди черпають смислові характеристики слів, речей, своєї поведінки. Культура, отже, – це також світ значень, які людина вкладає в свої творіння та дії. Взаємодіючи з культурою і правом, особа засвоює й унікальний зміст їх особистих зв’язків і відносин як суспільних систем, явищ. Взаємовплив та взаємозв’язок культури та права у світлі діалектики цілого і частини є теоретико-методологічною підставою вивчення закономірностей впливу правової культури на юридичний розвиток особи, соціальної групи, а також основою аналізу правового забезпечення діяльності людини, соціальної групи в суспіьстві.

Правомірність цього положення підтверджується існуванням такого соціального явища, як правова культура, котру можна показати у вигляді системи із зворотнім зв’язком елементів: право – культура – особа, соціальна група, суспільство.

У сфері культури формуються і реалізуються соціальні сили кожного соціального суб’єкта – суспільства, групи, особи. Тому можна сказати про виявлення культури на трьох рівнях: загальному (культура суспільства, формації), особливому (культура групи, колективу) й одиничному (культура особи). Ці рівні тісно пов’язані між собою, тому що культура особи є не чим іншим як одиничною формою культури групи і культури суспільства в цілому. Кожен тип культури має своєю головною метою відповідний тип людини.

В процесі формування правової системи українського суспільства правова культура має виступати як інтегроване ціле, де органічно пов’язані правове мислення та правова активність певних громадян, що беруть реальну й ефективну участь в управлінні справами суспільства і держави та іншій діяльності.

Сучасному етапу нашого суспільства у більшій мірі відповідає визначення правової культури як обумовленого всім соціальнодуховним, політичним та економічним ладом якісного етапу правового життя суспільства. Що виявляється у досягнутому рівні розвитку суб’єкта, а також ступеня гарантованості державою та громадянським суспільствам прав і свобод людини Мелюк. О. Правова культура в умовах розбудови незалежності України. Право України. 2001. – №4 –ст.21.

Право має своїх соціальних суб’єктів. Найбільш загальним серед них є суспільство вцілому, яке виступає, таким чином, об’єктом і суб’єктом права. Будучи організованою соціальною системою, суспільство являє собою в кінцевому рахунку самокерований організм, а з правового боку – самокероване соціально-політичне утворення (державу), яка існує через реалізацію своїє влади.

Право не відокремлене від культури, а виступає її структурною частиною, органічно зв’язаною з іншими частинами цілого. Впливаючи на них, воно й саме зазнає зворотнього впливу. Правова культура як ціле являє собою єдність частин, котра існує завдяки їх діалектичній взаємодії і взаємопереходами у межах конкретної структури вищого порядку – суспільства. Перебуваючи в єдності, ціле (культура) і частина (право) переходять одна в одне таким чином, що створюють складне співвідношення загального і особливого, сутності і