законодавства та повноважень теорії кримінально-процесуального прав вказує на сувору настанову а державний елемент (фактор) в ініціюванні діяльності із забезпечення прав осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальних відносинах. Дане міркування зобов'язує звернутися до одного з принципів, які визначають форму сучасного українського судочинства, - публічності, де сфокусовано державне начало усієї кримінально-процесуальної діяльності. Теоретичний зміст принципу публічності традиційно базується на положенні статі Кримінально-процесуального Кодексу, що встановлює обов'язок суду, прокурора, слідчого і органу дізнання у межах своєї компетенції порушити справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів по встановленню злочину, осіб, винних у його вчиненні, і до їх покарання. Незважаючи на нюанси у визначенні принципу публічності теорією кримінального процесу, очевидно наступне. Предметний зміст розглянутого принципу завжди зумовлювався завданнями держави у сфері кримінально-процесуальної діяльності. Дана обставина підтверджується і при зіставленні статей 2 і 4 КПК України. Ст. 4 визначає предметом обов'язкової діяльності державних органів та посадових осіб виконання завдань, що фактично встановлені у ст. 2, але – тільки їх частини, яка безпосередньо торкається інтересів держави. Завдання – “охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб” – виведено в окремий обов'язок, закріплений у ст. 53 КПК України. Наслідки подібної “самостійності” обов'язку, який конституційно покладено на державу: по-перше, недооцінка його публічної природи і, фактично, приховане виведення за межі змісту принципу публічності (вітчизняна наука обрала один шлях – виділення окремого принципу кримінального процесу: забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, прав і свобод людини та громадянина у кримінальному судочинстві): по-друге – відсутність належного статусу (по-перше місце – згідно із ст. 2 КПК) у структурі кримінально-процесуальних обов'язків державних органів та посадових осіб.
Вирішення ситуації, яка склалася, вбачається можливим і продуктивним тільки у теоретичному аспекті – у подоланні обмеженого розуміння “предметності” державного начала у кримінально-процесуальній діяльності.
3.2. Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, можуть бути реалізовані тільки за умови, якщо в нормативному порядку будуть встановлені для цього необхідні гарантії.
Закон України “Про охорону праці” передбачає цілий ряд гарантій прав громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під час роботи на підприємстві.
Основи законодавства України про охорону здоров'я розглядають охорону здоров'я як загальний обов'язок усіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності. З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей. Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити виконання техніки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони праці, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей. При ускладненні трудового договору громадянин повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їх впливу на здоров'я і про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Забороняється ускладнення трудового договору з громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров'я.
Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для оточуючих його людей і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки й уповноваженого трудового колективу, а за період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство пор охорону праці; умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі передбаченому колективним договором, але не менше 3-місячного заробітку.
На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.
Працівникам, зайнятим на роботах важкими і шкідливими умовами праці, надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно забезпечуються лікувально-профілактичними харчовими продуктами, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочувань відпустку, пільгову пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються у передбаченому законодавством порядку.
Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов'язок безкоштовного захисту, змиваючи і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був вимушений придбати їх за власні кошти, - компенсувати йому витрати.
Серед гарантій прав громадян на охорону здоров'я під час праці особливо необхідно виділити обов'язок власника відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків.
Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, що встановлений Конституцією України, Законом України “Про громадянство України” та іншими законодавчими актами України.
Громадяни України є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру України забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя. Усі ці конституційні положення підтверджуються законами України про власність, про підприємство, про землю, про об'єднання громадян та інші.
Правовий статус громадянина включає до себе:
Основні (невід'ємні) права (або права і свободи людини і громадянина);
Комплекс прав та обов'язків, що закріплюються Конституцією України, нормами різних галузей права,