Великі надії в плані посилення гарантій захисту прав і свобод людини покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламенту. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами. Омбудсман розглядає скарги на рішення або дії (бездіяльність) державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, державних службовців і сприяє відновленню порушених прав. Він незалежний від будь-яких органів та посадових осіб, а у своїй роботі керується лише Конституцією та законодавством України, загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, міжнародними договорами України з іншими державами.

Уповноважений з прав людини в силу специфіки своєї природи, а також надзвичайної складності завдань забезпечення прав людини в Україні не здатний докорінно змінити ситуацію. Новий демократичний інститут робить перші кроки. Але наявний досвід його функціонування вказує на необхідність удосконалення існуючої законодавчої бази. Так, чинна Конституція в п.  ст. 85 містить лише згадку про цю посадову особу у зв’язку із закріпленням повноважень Верховної Ради по призначенню і звільненню з посади Уповноваженого з прав людини. Тому Основний Закон слід доповнити спеціальною нормою, яка присвячена Уповноваженому з прав людини. Закріплення конституційного статусу українського омбудсмана, безумовно, підвищить його авторитет та сприятиме популяризації в суспільстві.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звернень громадян, перевірці сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності винних осіб [9].

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов’язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності.

Гарантування суб’єктивних прав людини органами внутрішіх справ проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян; у своєчасному запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпеченні суспільної безпеки; захисті власності від протиправних посягань; наданні правової та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим суб’єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів.

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда – важливе і невідкладне завдання Української держави. На жаль, розмитість, невизначеність, а то й повна відсутність юридичних правил, які б регулювали захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію, яка склалася в суспільстві.

4.1. Ст. 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Дане положення підкріплюється низкою конституційних та галузевих норм, які так чи інакше визначають право на життя та гарантії його непорушності.

Але якщо поняття права на життя існує, то визначення права самозахисту життя і здоров’я вільною від протиправних посягань як комплексного інституту, що виходить за межі необхідної охорони, формально не визначене.

Крім зазначеної ст. 3, слід назвати ст. 27 Конституції, яка надає кожному право захищати власне життя, зоров’я, життя та здоров’я інших людей від протиправних посягань.

У ч. 5 с. 55 Конституції закріплено, що кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Взагалі це положення треба взяти за основу права самозахисту, а всі інші розглядати як такі, що його конкретизують. На думку багатьох вчених-правознавців, які рекомендують ст. 55, дана норма обмежується необхідною обороною та крайньою необхідністю, а також зверненням до громадськості, ЗМІ [с. - 139]. В іншому коментарі до ч. 5 ст. 55 Конституції зазначено, що це положення слід розуміти як можливість звернення громадян з пропозиціями, скаргами та зауваженнями до органів державної влади, місцевого самоврядування, установ тощо [с. 463].

Однією з форм права, а саме – опосередкованим самозахистом є можливість звернення до державних (у тому числі й правоохоронних) органів. На відміну від таких форм самозахисту як необхідна оборона, крайня необхідність, коли особа безпосередньо власними активними фізичними діями захищає себе від правопорушника, опосередкована форма самозахисту розуміється як можливість особи, котра зазнає посягання на життя та здоров’я чи може зазнати його, звернутися до відповідних органів з письмовою заявою, повідомленням, іншим способом з метою поновлення порушеного права, вжиття заходів до правопорушника тощо.

Якщо проаналізувати інші форми, які конкретизують положення ч. 5 ст. Основного закону та розкривають право самозахисту, слід звернутися до ст. 30 Конституції, де зазначено, що кожному гарантується недоторканість житла. По-перше, це положення робить неможливим безпідставне проникнення представників владних органів до житла людини. По-друге, названа недоторканість є гарантією права на володіння, користування, розпорядженням майном, на невтручання в особисте життя та, що є найголовнішим, права на життя від злочинних посягань з боку третіх осіб.

Якщо звернутися до галузей права, то ч. 5 ст. 36 КК визначає, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного