ПРАВОУТВОРЕННЯ ТА ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА

1. Поняття правоутворення

Змістовна сторона правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: 1) його зов-нішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах й т. ін.); 2) існування у вигляді неінституціональних форм (пра-восвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т. ін.); 3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації. Правоутворення — це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках. Сучасне розу-міння сутності правоутворення базується:

1) на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. ін.;

2) на теоріях правової держави і громадянського суспіль-ства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство — спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадяна-ми. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю насе-лення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава фор-мулює це "право суспільного життя" у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві — системі нормативно-пра-вових документів. Крім цього, держава за допомогою при-мусу й інших форм державного впливу забезпечує реа-лізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень;

3) на принципі поділу влад, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством.

У найбільш загальному плані для представницьких ор-ганів держави характерно формування за своїм розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують усі види суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно ут-ворюють норми права, в основному, у сфері відомчої діяль-ності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і роллю в утворенні права; предметом її впливу є переважно та сфера відносин, де суб'єкти неспроможні самостійно вирішити справи чи усунути протиріччя, що виникають. Ці конкретні правові ситуації розв'язує суд, а у випадках, коли немає відповідної норми права, — в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на від-міну від інших, утворює право шляхом переходу від конк-ретних актів до загальних настанов.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права скла-дається з таких етапів:

1) формування конкретних правових відносин безпосе-редньо в громадському житті на основі матеріальних умов існування суспільства та емпіричної правосвідомості його членів;

2) узагальнення і формулювання державою природних, що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовід-носин у формі нормативно-правових актів чи інших дер-жавних юридичних рішень (документів);

3) втілення формалізованих загальних правових при-писів, знову-таки, в конкретні правові відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, а й правосвідомості, правовідносин, пра-вомірної поведінки, доцільно виділити рівні правоутворення: 1) гносеологічний, який відображує процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; 2) мате-ріальний, на якому право формується у вигляді конкрет-них правовідносин — правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість в рамках вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його ета-пів, рівнів, форм.

2. Правотворчість

Загальновизнаним трактуванням правотворчості є її інтерпретація як форми владної діяльності держави, спря-мованої на утворення нормативно-правових актів, за допо-могою яких в чинну юридичну систему запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми. Відомо, що цей процес включає три стадії: 1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву; 2) нормативне формулю-вання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3) надання сформульованому правилу юридич-них властивостей.

Правотворчість характеризується такими ознаками:

1) є, переважно, діяльністю держави; 2) має організаційну спрямованість; 3) відображується в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх; 4) строго регламентується правовими нор-мами.

Правотворчість здійснюється на основі принципів: 1) гу-манізму — нормативно-правові акти повинні формулюва-ти, захищати загальнолюдські цінності, природні права лю-дини, створювати умови і механізми їх втілення у життя;

2) демократизму — сутністю правотворчості є вираження волі народу, безпосередня його участь у розробці й прий-нятті нормативно-правових актів; 3) науковості — ефек-тивного використання досягнень юридичної та інших наук; 4) правності, тобто — адекватного відображення "правової природи" суспільних відносин у нормативно-правових ак-тах, створення їх у суворій відповідності до правових норм, що регламентують процес правотворчості.

Правотворчість поділяється на види за суб'єктами і засо-бами формування норм права. За суб'єктами правотворчість диференціюється на безпосередню Правотворчість на-роду (референдум), Правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань та Правотворчість трудових колективів. За засобами формування норм права правотворчість поділяється на утворення нових правових норм і санкціонування — надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

3. Джерела, форми права та їх класифікація

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо-відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри-дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле-виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри-дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви-чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т.