У разі становлення суспільства і держави як соціалістичних (у своїй основі) у державній власності буде зосереджена переважна частина об'єктів у галузі еконо-міки, в духовній та в інших сферах.

Відповідно роль держави у більшості сфер зростатиме.

За способами діяльності держави розрізняють такі її функції, як законодавча, виконавча і судова, що умовно називають «владними» («організаційними», «техно-логічними» чи «процесуальними») функціями.

Зазначимо, що тривалий час ці функції держави — законодавча, виконавча і судова — розглядались як форми здійснення функцій держави, зокрема її основних внутрішніх і зовнішніх функцій, до яких зводилась вся система функцій радянської соціалістичної держави і соціалістичної держави взагалі.

Натомість у західній науковій правовій і політологічній літературі ці функції мали загальне визнання і розглядались, в свою чергу, практично єдиними або принаймні головними функціями держави, до яких іноді додавали споріднені з ними функції – фінансову, військову, дипломатичну тощо. Нині ці розбіжності в основному подо-лано.

Переконливо доведено, що держава здійснює як об'єктні, так і технологічні (владні, організаційні) функції, але в залежності від ролі і місця держави в суспіль-стві, система її головних функцій інколи не збігається. Це зумовлюється різним співвідношенням у різних сферах державних і недержавних об'єктів.

«Технологічні» функції, — законодавча, виконавча, судова — хоча тривалий час і не визнавалися, та все ж постійно закріплювалися у конституціях більшості сучасних держав через функції і повноваження органів державної влади, шляхом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Класифікація функцій держави за засобами її діяльності ще не здобула загального визнання і не утвердилася. Функції, що об'єктивно виділяються за цими критеріями, зокрема фінансова, територіальна та інші, відносяться, як правило, до технологічних функцій або зовсім не називаються, оскільки чітко не визначена система критеріїв такої класифікації, а також Система (сукупність) основних засобів діяльності держа-ви, за винятком бюджету і фінансів.

Як наслідок, у конституціях більшості країн не існує належного закріплення видів діяльності держави (функції), які можна і необхідно розрізняти за засобами й діяльності (бюджетно-фінансова, адміністративно-територіальна тощо).

Такий недолік має бути згодом подолано у конституції, або шляхом прийняття окремих законів: у них прямо чи опосередковано мають бути системно закріплені всі основні функції нашої держави, що певною мірою сприятиме посиленню ролі І відповідальності нашої держави у всіх сферах її діяльності.

Територіальний устрій України

Основні поняття територіального устрою України

Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республі-ка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Ці територіальні одиниці розрізняються за трьома підставами:

за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АРК, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та насе-лені пункти (міста, селища, села);

за своїм статусом – на: адміністративно-територіальні оди-ниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АРК має особливий статус територіаль-ної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як ад-міністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);

за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України - на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь).

На момент проголошення незалежності Україна вже мала сформований територіальний устрій, який зазнав за останні десять років дуже мало змін. Територіальний устрій України і, зокрема, її адміністративно-територіальний устрій, формувався протягом майже тисячі років.

Київська Русь, від якої беруть початок державотворчі процеси на українських землях, вже мала свій адміністративно-терито-ріальний поділ. Так, в ХІ-ХІІ ст. формувалися вищі територіальні одиниці Київської Русі – землі-княжіння, які згодом почали роз-дроблюватися на удільні князівства або волості («волость» - синонім староукраїнського «власть», тобто влада). Найнижчим щаблем в ієрархії адміністративно-територіального поділу Київсь-кої Русі виступала верв, що відповідала пізнішому «громада» (кілька вервей складали волость).

Сама верв територіальне складалася з декількох поселень віль-них селян-спільнотників (весей) з усіма землями, що їм належали, та приватновласницьких поселень (сіл), а центром верви було най-більше сільське поселення – погост.

Отже, можна говорити про триланкову систему адміністратив-но-територіального устрою Київської Русі: земля-княжіння, волость, верв.

Після падіння Київської держави на українських землях запро-ваджувався адміністративно-територіальний поділ інших держав.

На Галичині та Західному Поділлі, що потрапили під владу Польщі, князівства ліквідувалися і створювалися воєводства: Ру-ське (1434 p.). Подільське 1434 р.) та Белзьке (1462 p.). Воєводства, своєю чергою, складалися із земель і повітів.

Литовська колонізація Волині, Київщини, Чернігівщини, Пере-яславщини, Поділля та інших українських земель не супроводжу-валась зламом тодішнього руського адміністративно-територіаль-ного поділу. Удільні князівства були збережені, проте на їх чолі стала литовська адміністрація. Так тривало до кінця XV ст., коли було скасовано удільний устрій українських земель та утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводства.

Після об'єднання Польщі та Литви у конфедеративну державу, який завершився укладенням Люблінської унії 1569 р., на україн-ських землях, що увійшли до утвореної Речі Посполитої, було за-проваджено польський адміністративно-територіальний поділ.

У Закарпатті, яке перебувало під владою Угорщини, діяв угорський адміністративно-територіальний поділ на комітати (жупи), домінії та сільські громади. На Буковині, що потрапила під владу Молдавського князівства, а згодом під