Поява наприкінці XV – на початку XVI ст. на південному сході України вільного козацтва супроводжувалася народженням уні-кального в історії Європи військово-адміністративного територі-ального устрою. Зокрема. Запорізька Січ поділялася на курені, які були особливими військово-територіальними одиницями на чолі з курінними отаманами, обраними загальними курінними зборами. Військово-адміністративний центр Запорізької Січі не мав постій-ного місця і міняв своє розташування залежно від ситуації.

Подальшого розвитку військово-адміністративний територі-альний устрій України набув після Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. На території Гетьманської України (військово-державного утворення, очолюваного Б. Хмельницьким) було ліквідовано польський поділ на воє-водства і повіти. Натомість вищою територіальною одиницею став полк, який поділяв на сотні. Кількість полків, на яких було поді-лено утворену державу, у різний час становила від 16 до 22.

Після укладення Андрусівського (1667 р.) та «Вічного» (1686 р.) миру територію Гетьманської України фактично було поділено між Московською державою та Польщею. На тих землях, що ві-дійшли до Польщі, було відновлено польський воєводсько-пові-товий устрій (з 1714 p.).

На землях, що відійшли до Московської держави, реформи ад-міністративно-територіального устрою почали з 1708 p., коли Пет-ро І запровадив поділ Росії на 8 губерній, 2 з яких (Київська та Азовська) частково охоплювали й українські землі. Остаточно полково-сотенний устрій українських земель у складі Російської імпе-рії було скасовано 1782 р.

Після ліквідації Польської держави на українських землях за-проваджувався адміністративно-територіальний поділ Російської, Австрійської (згодом – Австро-Угорської монархії) імперій, які в черговий раз розділили Україну. Так, наприкінці XIX – на почат-ку XX ст. корінні українські землі поділялися на 9 губерній, які, своєю чергою, складалися з повітів і волостей. Галичина ввійшла до коронного краю – Королівства Галичини і Лодомерії; її було поділено на округи і дистрикти (відповідно 17 і 176 у 1867 p.), з 1867 р. вона дістала статус провінції та була поділена на 74 пові-ти, а Буковина в 1849 р. отримала адміністративну автономію (коронний край, з 1867 p.- статус провінції) та була поділена на 8 повітів.

Розпад Російської імперії та Австро-Угорської монархії у 1917-1918 pp. привів до нових змін в адміністративно-територіальному поділі українських земель. Так, згідно з прийнятим 6 березня 1918 р. Законом про поділ України на землі її територію було поділено на 32 землі, визначено їхні межі, адміністративні центри, назви. Цей поділ фактично не було запроваджено, оскільки 29 квітня 1918 р. влада перейшла до рук гетьмана П.Скоропадського, який повер-нув старий губернсько-повітовий устрій.

Після захоплення влади в Україні більшовиками її адміністра-тивно-територіальний устрій було докорінно змінено з урахуван-ням потреб становлення і функціонування командно-адміністра-тивної системи управління.

У першу чергу реформи стосувалися низової ланки системи адміністративно-територіального устрою. Так, уже 1919 р. розпочалось утворення сільських рад, чисельність яких 1920 р. досягла майже 15 000.

Наприкінці 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову щодо принци-пів нового адміністративно-територіального поділу Української СРР, а 12 квітня 1923 р. скасував повіти і волості, запровадивши чотирьохланкову систему адміністративно-територіального уст-рою: губернія – округа – район – сільада. 19 лютого ВУЦВК постановив рішення про ліквідацію губерній і перехід до триланкової систему адміністративно-територіального устрою: округа – район – сільрада, яка проіснувала до 15 вересня 1930 p., коли було ліквідовано округи і, отже, встановлювалася дволанкова система адміністративно-територіального устрою: район – сільрада.

Існуюча сьогодні триланкова система адміністративно-терито-ріального устрою почала формуватися з 1932 p., коли сесія ВУЦВК постановила утворити на території Української СРР 5 областей.

На західних українських землях, які після 1920 р. в черговий раз потрапили до складу Польщі, було знову запроваджено старий польський територіальний устрій. Підкарпатська Русь у складі Чехо-Словаччини отримала новий автономний статус і новий тери-торіальний устрій. Румунський поділ був запроваджений на укра-їнських землях Бессарабії та Північної Буковини, захоплених цією державою.

На момент проголошення незалежності України в 1991 р. до складу України входили Кримська АРСР, 24 області, 2 міста рес-публіканського підпорядкування (Київ і Севастополь), 605 районів (із них 485 сільських), 435 міст (із яких 151 - місто обласного під-порядкування), більше 9,5 тисяч сільських і понад 800 селищних рад, близько 29 тис. сіл та близько 1360 селищ міського типу.

За станом на 31 травня 2004 р. систему адміністративно-територіального устрою України становили:

Автономна Республіка Крим;

24 області;

490 сільських районів;

118 районів в містах;

2 міста загальнодержавного значення;

456 міст, із них міст загальнодержавного значення (зі спе-ціальним статусом) – 2, міст обласного значення (республікансь-кого в Автономній Республіці Крим) – 176. районного значення – 278);

885 селищ міського типу:

28 592 села.

Конституція України не лише визначила систему адміністратив-но-територіального устрою України (ст. 133), в ній також закріп-лено засади територіального устрою України:

єдність і цілісність державної території;

поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади;

збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132).

Водночас у літературі слушно зазначається, що ряд положень територіального устрою України не отримав чіткого визначення в Конституції України. Зокрема:

1. Залишилася невизначеність щодо питань установлення і зміни меж АРК, областей і районів у містах, утворення і ліквідації районів у містах, їх найменування і перейменування.

2. До системи адміністративно-територіального устрою Укра-їни не було долучено селищ міського типу (до 1925 p. – містечка), яких на Україні за станом на 31 травня