не тільки на колективно-договірному рівні, а й на рівні сторін трудових правовідносин. Тобто трудовий договір це теж своєрідний правовий акт, який врегульовує конкретні трудові відносини і має юридичне значення, наприклад, для суду при вирішенні трудового спору. В даний час навіть можна стверджувати, що договірне регулювання трудових відносин вийшло за межі конкретного підприємства і втратило тим самим свій локальний характер. З прийняттям закону «Про колективні договори і угоди» нормативного значення, як вже зазначалось, набули генеральна, галузеві та регіональні угоди, які приймаються за погодженням сторін і забезпечують регулювання умов праці найманих працівників.
Щодо певного поділу, або класифікації джерел трудового права, то така класифікація може бути проведена за найрізноманітнішими критеріями.
Враховуючи те, що правотворча діяльність у сфері праці здійснюється органами, які приймають нормативні акти різної юридичної сили. [с. 30; 5]
Класифікація джерел трудового права, як правило, здійснюється за такими критеріями:
за ступенем їх важливості та ієрархією;
за системою трудового права;
за суб’єктами, які їх приймають;
за сферою їх чинності;
за їх формою та сферою їх узагальненості.
Також деякі автори поділяють джерела трудового права за видами відносин, які вони регулюють – на такі, що регулюють трудові відносини і на ті, що забезпечують регулювання відносин, тісно пов’язаних з трудовими щодо класифікації тільки нормативно-правових актів, то найпоширенішим є поділ цього виду джерел трудового права залежно від юридичної сили актів, що містять норми трудового права.
Класифікація за вказаним критерієм дає змогу повніше з’ясувати характерні ознаки і особливості джерел трудового права. Це традиційний поділ на закони та підзаконні акти.
В даному випадку при цьому виділяють загальні закони (які регулюють і інші галузі права), а також спеціальні («Про колективні договори, угоди», «Про оплату праці»). Також окремо виділяють спеціалізований кодифікований закон – Кодекс законів про працю.
Підзаконні акти у свою чергу поділяють на акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти і акти локально-правового характеру (найважчий рівень).
Визначальне значення для розвитку трудового законодавства має Конституція України. Положення, встановлені в Конституції України, набули подальшого закріплення в КЗпП та іншому трудовому законодавстві.
Конституція України у статтях 36, 43, 44, 45 закріпила найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації.
При цьому формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні і культурні права людини буквально відтворені в тексті Основного Закону. Це стосується права громадян на участь у професійних спілках і право на страйк з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, права людини на працю, права на належні, безпечні й здорові умови праці, права на своєчасне одержання винагороди за працю, права на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин і багато інших.
Також посилено і конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовано умови їх здійснення.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згод на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми трудового права. Джерелами трудового права є Міжнародні Пакти про права людини 1996р., а також конвенції Міжнародної Організації Праці, ратифіковані Україною.
До джерел трудового права також належать акти регіонального європейського рівня.
Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, підписану 4 листопада 1950р. державами – членами Ради Європи, яка містить кілька положень, присвячених трудовим правам.
Україною також підписано Європейську соціальну хартію, яка після належної ратифікації Верховною Радою України повинна стати частиною національного законодавства і джерелом трудового права.
Важливе значення має також послідовна політика України щодо зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом повноправного члена ЄС. Тут мається на увазі приведення певних галузей національного законодавства у відповідність до європейських міжнародних стандартів – щодо адаптації норм про трудову міграцію та ін.
До міжнародних актів як джерел трудового права належать також двосторонні міжнародні договори, укладені Україною з іншими державами у питаннях працевлаштування та соціального захисту, наприклад, угода між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян.
Розділ 2. Характеристика окремих видів джерел трудового права
2.1 Нормативні акти як джерела трудового права
Основним видом джерел трудового права України є безперечно нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади. Закони і підзаконні акти забезпечують правове регулювання значної маси суспільно-трудових відносин, встановлюючи при цьому оптимальний рівень гарантій трудових прав найманих працівників у межах всієї держави.
Нормативно-правові акти (а саме закони) є обов’язковою ланкою у системі джерел трудового права. Україна дотримується принципів централізованого встановлення норм, що регулюють трудові та тісно пов’язані з ними відносини і хоча існує на даний час тенденція до розширення сфери децентралізованого правового регулювання у трудовому праві, все ж акти органи державної влади визначатимуть і надалі пріоритети у сфері суспільної організації праці.
Серед законів, що є джерелами трудового права, головне місце належить конституції України, яка визначає принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними суспільних відносин. Конституція забороняє використання примусової праці, визнає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на відповідну заробітну плату, тощо.
В науковій та юридичній літературі закони України, які виступають джерелами трудового права, прийнято поділяти на дві групи:
1. Трудові закони;
2. Комплексні закони.
До трудових законів відносять ті, які спеціального прийняті для врегулювання трудових відносин [с. 110; 3]. У цій групі виділяють дві підгрупи: закони, спрямовані на врегулювання