Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності за злочини, вчинені у неповнолітньому віці

О.КОВІТІДІ

декан Кримського факультету НЮАУ ім.Ярослава Мудрого,

кандидат юридичних наук

У віці від 14 до 18 років відбувається інтен-сивний фізичний та психічний розвиток лю-дини, яскраво проявляються протиріччя у фізіо-логічній, психологічній і соціальній сферах інди-віда. Це відбивається на структурі індивідуальної свідомості, призводить до диспропорції у співвід-ношеннях її елементів — інтелектуальній, емоцій-ній та вольовій сферах[9, 34]. Причини і характер злочинності підлітків обумовлені суттєвим чином саме їх віковими особливостями (такими, як рі-вень свідомості і вольові якості, ступінь сформо-ваності характеру, незавершеність становлення підлітка як особистості, відсутність достатнього життєвого досвіду тощо). Враховуючи це, кримі-нальне законодавство України містить низку норм, що визначають особливість кримінальної відповідальності осіб, котрі вчинили злочини у віці до 18 років (переважна більшість яких міс-титься у розділі XV Загальної частини КК Украї-ни). Такий крок законодавця відповідає загальним тенденціям кримінальної політики стосовно осіб, котрі вчинили злочин до досягнення повноліття, а також принципам гуманізму і сучасному рівню кримінального законодавства, схваленому Органі-зацією Об'єднаних Націй.

Специфічні ознаки кримінальної відповідаль-ності неповнолітніх визначаються, серед іншого, особливостями у кримінально-правовому регулю-ванні звільнення від відповідальності за злочини, вчинені у віці до 18 років. Це відображається, зо-крема, у передбаченні звільнення від криміналь-ної відповідальності у зв'язку із закінченням стро-ків давності за вказані злочини у окремій нормі — ст. 106 КК.

Існування у законодавстві норм про звільнен-ня від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності обґрунтовується у юридичній літературі різними аргументами (екві-валентністю покаранню постійного страху перед карою, у якому перебуває особа, котру не було викрито чи затримано; процесуальними міркуван-нями; втратою діянням небезпечного характеру; відпадінням суспільної небезпечності особи, яка його вчинила, тощо) [1, 9—29; 2, 7—13]. На мою думку, у вирішенні цього питання необхідно вра-ховувати, що цілі кримінальної відповідальності досягаються ефективніше, наскільки своєчасно вказаний правовий наслідок злочину настає за його вчиненням. У ситуаціях, коли час, що відді-ляє злочинне діяння від реалізації кримінальної відповідальності за нього, дуже тривалий, засу-

дження особи за скоєний колись злочин значно знижує свій суспільно-політичний сенс, не дося-гає цілей загального й спеціального запобігання і виправлення особи. Тому найбільш переконливим уявляється обґрунтування причин існування зві-льнення від кримінальної відповідальності у зв'яз-ку із закінченням строків давності тим, що після перебігу значних термінів суттєво знижується су-спільна небезпечність особи, внаслідок чого від-падає необхідність у реалізації її кримінальної від-повідальності. Запізніла відповідальність перетво-рюється на «чисту» кару, помсту, а це суперечить основним принципам кримінального права і кри-мінальної політики [2, 12—13].

Аналізуючи вказане звільнення від криміна-льної відповідальності, необхідно з'ясувати спів-відношення між ч. 2 ст. 106 КК, якою передбачене таке звільнення, та ст. 49 КК, що містить генера-льну норму про звільнення від кримінальної від-повідальності у зв'язку із закінченням строків да-вності. Порівнявши зміст цих норм, можна дійти висновку, що на осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, не поширюються положення ч. 1 ст. 49 КК, оскільки для злочинів, скоєних такими су-б'єктами, у ч. 2 ст. 106 КК встановлено наступні строки давності: два роки — у разі вчинення зло-чину невеликої тяжкості; п'ять років — у випад-ку скоєння злочину середньої тяжкості; сім ро-ків — у разі вчинення тяжкого злочину; десять років — у випадку скоєння особливо тяжкого зло-чину. Інші правові приписи, що містить ст. 49 КК (положення про початок і закінчення, перериван-ня, зупинення і незастосування давності), поши-рюються на осіб, які вчинили злочини до досяг-нення 18-річного віку. В науці кримінального пра-ва висловлено погляд, що на неповнолітніх не по-ширюються положення чч. 4 і 5 ст. 49 КК[3, 256]. Однак, на мою думку, він помилковий. Можна припустити, що автори цього твердження виходи-ли з неможливості застосування довічного позба-влення волі до осіб, які скоїли злочини у віці до 18 років (згідно з ч. 2 ст. 64 КК). Вважаю, під зло-чином, за який може бути призначено довічне по-збавлення волі, у ч. 4 ст. 49 КК мається на увазі наявність у санкції статті вказаного виду покаран-ня, а не можливість реального застосування саме даного покарання щодо конкретного суб'єкта.

Здійснення цього виду звільнення від кримі-нальної відповідальності не обумовлене неповно-літнім віком особи на час звільнення останньої. Має значення її неповноліття лише на момент вчинення злочину (точніше, виходячи зі змісту ч. З ст. 4 КК, на момент скоєння передбаченої за-коном дії або бездіяльності).

Висловимо декілька зауважень на рівні, так би мовити, сіє Іе§е/егетіа. Критерієм відбору ідей, які лягли в основу створення розділу XV Загаль-ної частини КК, є передусім слідування принци-пам справедливості й гуманізму. Однак не всі з даних принципів при конструюванні ч. 2 ст. 106

КК дотримані послідовно. По-перше, у спеціаль-ній літературі, присвяченій проблемам давності, неодноразово зверталася увага на необхідність встановлення таких розмірів диференційованих строків давності, що робили б їх справедливими та пропорційними суспільній небезпечності злочи-нів, за які вони встановлені. Вважаю, стосовно строків давності, передбачених законодавцем для неповнолітніх, зазначена проблема залишається актуальною. При цьому береться до уваги зв'язок, який існує між строками давності за злочин, і охоронними кримінально-правовими відносина-ми, що виникли у зв'язку з вказаним злочином. Погоджуємося з тими авторами, які вважають: ці правовідносини виникають у момент вчинення злочину і тривають доти, доки повністю не будуть реалізовані взаємні права й обов'язки сторін [4, 27, 28; 5, 22; 6, 95—97, 143]. Особа, яка