Зміст і значення протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

протягом цього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилась до процесуального спрощення, а іноді – до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФЕР №93 від 5 червня 1929р. «Про спрощення кримінального процесу, який під приводом оперативного розслідування та посилення боротьби зі злочинністю відмінив обов’язкове винесення постанови, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли.

Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х - на початку 30-х років, під явно ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті». Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарад прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра №93. порушувати кримінальні справи, як зазначалося в народі, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов’язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934р. та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934р. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу. Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві. Як правильно зазначають О.В. Баулін і
О.І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних закріплених, прийнятих після жовтня 1917р., так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: чергова камера народного суду; судовий наказ. Коваленка Є.Г. «Кримінальний процес України» К. – 2003р. 534 – 535с.

Чергова камера народного суду включає в себе: заочний розгляд, безпосередній виклик до суду, негайне приведення обвинуваченого до суду.

Заочний розгляд.

Норми, що регламентували це провадження, належали до тієї категорії кримінальних справ, де явка підсудного була не обов’язковою, і стосувалися злочинів, які за своїм юридичним характером були нескладними, а покарання за них могли бути призначені порівняно легкі.

Безпосередній виклик до суду.

Цей захід характеризувався тим, що справа стосовно особи, чия особистість була встановлена, розглядалась в односудовому засіданні, якому не передувало попереднє розслідування.

Негайне приведення обвинуваченого до суду.

До цього заходу вдавались у тих випадках, коли особа суб’єкта, затриманого на місці скоєння злочину, не була встановлена, коли були підстави передбачати, що він може втекти або знищити сліди скоєння злочину; а також коли застосована до нього в подальшому санкція могла бути не нижчою як тюремне ув’язнення. При цьому затримана особа протягом доби з моменту затримання мала бути доставлена до суду з письмовим повідомленням про скоєння протиправного діяння та з наявними речовими доказами.

До обов’язків мирового судді входило провести невідкладний допит правопорушників і свідків. Якщо обставини справи були достатньо зрозумілими для судді, то вирок виносився на загальних підставах. У тому разі, коли засуджений погоджувався з призначеним вироком, то цей вирок набув чинності відразу, але за умови, що засуджений відмовлявся від опротестування вироку. Коли ж подібної згоди від засудженого не надійшло, вирок міг бути оскаржений в апеляційному порядку протягом трьох діб з дня його проголошення.

Судовий наказ.

Цей процесуальний порядок застосовувався по злочинах, за скоєння яких закон передбачав покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох місяців або грошового штрафу (на розсуд мирового судді). Однією з умов застосування цієї процедури було визнання мировим суддею поданих доказів для розгляду справи в судовому порядку.

Виняток становили справи:

які могли закінчитися примиренням сторін;

коли міг бути подальший цивільний позов;

по яких мали застосовуватись заходи щодо відшкодування шкоди, завданої протиправними діяннями.

Судовий наказ виголошувався у публічному засідання після доповіді по справі протягом доби з часу надходження справи. Обвинувачений і обвинувач, які з’явились на розгляд справи без попереднього виклику судді, допускалися до подання пояснень. Судовий наказ виголошувався і після винесення негайно надсилався посадовим особам та органам, що порушили справу, а також засудженому. Якщо протягом семидобового строку від зазначених осіб не надходило клопотань про судовий перегляд справи, судовий наказ набував чинності. Наявність зазначеного клопотання, поданого обвинуваченим, тягла за собою обов’язковість його присутності в судовому засідання. Це стосувалось і захисника. У разі нез’явлення зазначених учасників процес суддя. Не проводячи нового розгляду, залишав судовий наказ у силі. О.І. Поповченко, Д.О. Савицький «Протокольн форма досудової підготовки матеріалів» К.-1997р. ст.. 4-5,6

Попри недосконалість судовий наказ та чергова камера народного суду застосовувались досить довго і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому, що виявились непридатними в кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію за часів культу особи.

Деякі процесуалісти, наприклад, П.Ф. Шашкевич, В.Г. Басков,
Р.С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма