Згідно з нормами Статуту адвокатом могла бути будь-яка вільна людина, яка проживала на території Литовсько-української держави, за винятком духовних осіб, а також тих, хто обіймав посади у замкових і земських судах того ж округу. Остання категорія осіб могла бути захисниками в іншому окрузі.

Статут встановлював два види процесуального представництва у судах: представництво з повними правами та лише помічника сторони. Свої повноваження в суді прокуратор підтверджував письмовим документом – дорученням від сторони, належним чином оформлення. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому засіданні, то достатньо було їй усно ствердити уповноваження нею прокуратора. Межі повноважень захисника за нормами Литовського Статуту 1588 року визначилися змістом доручення називали „лист поручений” інколи „прокурація”. Доручення обов’язково писалося власноручно довірителем і скріплювалися печаткою.

Литовський Статут 1588 р. запровадив участь захисника – прокуратора для убогих людей, удів і сиріт, які не мали змоги найняти собі захисника за призначенням.

Статут окреслив професійні права і обов’язки прокуратора і встановлював окремі положення адвокатської етики й принципи професійної діяльності адвоката.

Отже, Литовський Статут 1588 року зробив першу спробу закріпити й врегулювати в законодавчому порядку інститут адвокатури. Внаслідок цього в 1743 було підготовлено проект кодексу українського права під назвою „Права, за якими судиться малоросійський народ”. Але цей кодекс так і залишився проектом, через очевидне не сприйняття його царським урядом. Разом з тим, проект кодексу застосувався на практиці у судовій системі України аж до половини ХІХ ст. До цього кодексу увійшли норми права, які багато десятків років уже врегулювали суспільні відносини на України.

Саме в цьому кодексі вперше в історії українського законодавства замість „прокуратора” вживається „адвокат” – у власному значення слова. Вперш цей кодекс передбачав обов’язок реєстрації адвокатів у судах. Адвокати перед початком своєї адвокатської діяльності давали присягу на доброякісне виконання професійного обов’язку, дотримання етичних і правових норм, збереження конфіденційності не зволікати справ, не породжувати безпідставних спорів та ін.

Адвокатом могла бути будь-яка особа чоловічої статі. Нехристияни могли захищати тільки свої одновірців. Праця дав коата оплачувалася, але кодекс передбачав випадки залучення адвокатів до виконання обов’язку захисту і безоплатно. Це стосувалося захисту удів, сиріт, калік, малозабезпечених. Одночасно наголошувалося на сумлінному виконанні обов’язків адвоката з цих категорій справ. Кодекс встановлював різні покарання для адвокатів за порушення свого проф. обов’язку. Вид покарання в основному залежав від форми вини адвоката. Наприклад, якщо адвокат умисно порушив свої обов’язки, що спричиняло клієнту шкоди, то такий адвокат зобов’язувався відшкодовувати шкоду у подвійному розмірі і суд міг позбавити його права займатися адвокатської діяльністю.

Як відомо, Лівобережна частина України, на підставі Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської ради від 18 січня 1654 р. і Березневих статей 1654 р. входила до Російської імперії на правах автономії. Але незабаром автономія українських земель була ліквідована царизмом, а тому розвиток української адвокатури відбувався на підставі російського законодавства.

До судової реформи 1864 р. в Росії роль адвокатів виконували ходони із справ, стряпчі. Оскільки така діяльність їх не була регламентована, то фактично ходонами по судових справах займалися люди, які не мали не лише юридичної, а подекуди і загальної достатньої освіти. Було також створено інститут присяжних стряпчих. Але ще до поновцінного інститут адвокатури ще було дуже далеко.

Російські імператори, починаючи від Катерини ІІ, відверто засуджували ідею створення адвокатури. Так, Катерина ІІ писала „Адвокати й прокуратори в мене не законодавствують і ніколи законодавствувати не будуть, поки я жива, а після мене будуть поступати моїм началам.”

19 жовтня 1865 р. було прийнято „Положення про введення в дію Судових Статутів”. Положення встановлювало порядок проведення судової реформи.

Відповідно до судових статутів адвокати поділялися на дві категорії – присяжних і приватних повірених. Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу юридичну освіту, і крім цього, ще п’ять років судової практики в якості чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. У число присяжних повірених могли входити і ті особи, які закінчили вищі учбові заклади, але не юридичні, або такі, що не мали вищої освіти, але прислужили у судовому відомстві не менш як п’ять років і протягом цього періоду займали посаду секретаря сенату.

Не могли бути особи присяжними повіреними:

іноземці;

особи, яких оголошено боржниками;

що перебували на державній службі;

позбавлені або обмежені в правах;

духовні особи;

особи, які перебували під слідством;

звільнені із служби по суду;

раніше виключених з числа присяжних повірених.

Згідно із законом адвокатури мала мати автономне самоврядування. Адвокати кожного судового округу мали обирати Раду, як самоврядний орган адвокатів, яка б здійснювала ??? й дисциплінарну владу щодо адвокатів. Фактично на Україні такі Ради було обрано спочатку лише у Харкові, Одесі згодом в Києві. В Україні до жовтня 1917 року існувало лише три округи судових палат – Харківський, Київський та Одеський, де діяли Ради присяжних повірених. Було створено Харківську Ради присяжних у складі 7 чоловік. Першим голою Ради було обрано відомого адвоката