Згідно конституції Австрії 1867 р., а також конституцій відродженої Польщі 1921 та 1935 р., підозрюваним та підсудним було гарантовано право на захист. Закріплення у Конституціях права на захист мало слугувати гарантією від зловживань посадовців правозастосовчих органів, із тим, щоб жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності. Завдання адвоката у кримінальному процесі не полягало в пошуку матеріальної істини. Адвокат не зобов’язаний бути в процесі об’єктивним, йому заборонено подавати докази, що обтяжують становище клієнта. Завдання адвоката – це пошук правди особливим методом „виправдання перешкоджання в обстежуванні” ситуації клієнта. Участь адвоката у кримінальному процесі поділялося на обов’язкову й необов’язкову.

Підготовкою для участі захисника у праві були угода клієнта із захисником або постанова слідчого, судді, прокурора чи суду до справи за призначенням.

Кінець ХІХ ст. до початку Першої світової війни вважається золотим періодом у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Українські адвокати виконували не лише професійні обов’язки, але і виступали політичними борцями за національні і політичні права українського народу. Українські адвокати тривалий час виконували ідею створення своєї національно-професійної організації.

У відродженій в 1918 р. Польщі діяльність адвокатури, зокрема на землях Східної Галичини, продовжувалася на підставі попереднього австрійського законодавства. Було прийнято Закон про устрій адвокатури для всієї держави. Цим законом адвокати визначались як „захисники закону і справедливості, що мають право захищати сторони перед судами і іншими органами влади”

Після встановлення радянської влади в Галичині адвокатура організовувалася за допомогою так званих організаційних бюро в складі п’яти осіб, яке проводило прийом адвокатів та організацію юридичних консультацій. Народним комісаріатом було направлено в Галичину й Буковину 86 адвокатів із східних областей України