Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних та в кримінальних справах, що розглядалися в окрузі, до якого вони були приписані.

Одночасно вводився інститут приватних повірених. Для отримання звання приватного повіреного необхідно було здати іспит в окружному суді або судовій палата, які й видавали свідоцтва на право ведення судових справ. Вони могли брати участь лише у судах, до яких вони були приписані.

У 1875 р. було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних повірених у судових округах і про передачу їх функцій окружним судам. Це „тимчасове” розпорядження так і не було скасовано тому у більшості судових округів України ради були створені вже незадовго до Лютневої революції 1917 р.

Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. декретом про суд №1 від 22 листопада 1917 р. адвокатуру в Росії було ліквідовано. В Україні Центральна Рада на підставі закону від 30 грудня 1917 р. провела реорганізацію судової системи, але інститут присяжних і приватних повірених залишалась без будь-яких змін. Багато адвокатів брали активну участь не лише в судочинстві, але і в діяльності політичних партій і самої Центральної Ради. Після проголошена на території України радянської влади Народний секретаріат 4 січня 1918 року прийняв постанову, якою було ліквідовано інститут присяжних і приватних повірених. У цій постанові зазначалося, що всі громадяни, які досягли 18 років, мали право бути захисниками в суді і на досудовому слідстві. Також вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положення, затвердженим 1918 року, 23 лютого. 14 лютого 1919 р. радою Народних Комісарів України вдруге було ліквідовано присяжну й приватну адвокатуру, яка була відновлена Центральною Радою.

У 1922 р. Народний Комісаріат Юстиції (НКЮ) України приступив до розробки положення про адвокатуру і вже 7 березня 1922 року колегія НКЮ схвалили проект Положення, а 2 жовтня 1922 року Центральний Виконавчий Комітет України затвердив Положення про адвокатуру Української СРР. Відповідно до нього були створені губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах.

Захисниками, але в той час їх називали оборонцями, могли бути особи не менш як із дворічним практичним стажем роботи в органах юстиції. Не могла бути захисниками особи судимі, а також ті, відносно яких порушено кримінальну справу або які позбавлені виборчих прав. На членів колегії захисників було покладено обов’язок ведення кримінальних цивільних і адміністративних справ, укладення угод і договорів, надання консультації та ін.

Загальні збори захисників обирали президію, яка була безпосереднім органом керівництва колегією. Для обговорення загальних питань своєї діяльності обрання президії й заслуховування його звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії та організації юридичних консультацій президію або на вимогу не мнеш як однієї п’ятої числа членів колегії скликалися загальні збори колегії, на яку покладалися: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов’язків та накладення дисциплінарних стягнень, призначення безплатного захисту.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий порядок оплати праці захисників:

а) підсудні в справах, у яких участь захисника обов’язкова, а також особи, визначені спеціальною постановою народного суду незалежними звільнялися від оплати;

б) робітники державних і приватних підприємств військовослужбовці, службовці держаних установ, і підприємства оплачували послуги захисників за таксою, встановленою НКЮ;

в) в інших випадках винагорода захисників визначалася за погодженням із заінтересованою стороною.

Крім членів колегії захиснків, до захисту допускалися близькі, родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники держустанов, а також профспілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегії правозаступників були створені нові адвокатські органи, які відрізнялися широкими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії правозахисників фактично передували на державній службі, то члени колегії захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже скликати загальні збори, обирати свій керівний орган – президію, на яку покладалося вирішення значної частини питань.

У розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. запровадив положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню. Усі члени колегії захисників водночас були членами консультації. На чолі кожної консультації стояв завідуючий, обраний строком на 6 місяців загальними зборами членів даної консультації.

З цього можна зробити висновок, що колегії захисників у ці роки мали жорстку структуру, суворе підпорядкування юридичних консультацій президії колегії узаконювалося її втручання в професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, контролю за їхньою роботою.

У вересні 1927 р. НКЮ запровадив при президіях колегії захисників інститут стажистів і практикантів. Стажистами могли стати випускники юридичних факультетів, а практикантами – ті, хто мав дворічний трудовий стаж.

Колегії захисників у перші роки становлення намагалися піднести престиж своєї професії. З цією метою у 1926 р. Харківська губернія захисників звернулося з пропозицією до РНК про зміну назви „захисника” на „адвокат”. На жаль над словом „адвокат” у той час ще тяжів стереотип і еталон царської буржуазної адвокатуру, тому ця пропозиція н знайшла підтримки.

У 30-х роках, у зв’язку із змінами адміністративно-територіального поділу України, приймався ряд нормативних актів стосовно захисників, але істотних змін до правового становища колегій захисників вони не вносили. 16 серпня 1939 р. РНК СРСР прийняло „Положення про адвокатуру СРСР”. Саме в цьому вперше замість терміну „захисник” вжито „адвокат”. Відповідно до Положення у всіх областях України утворювалися колегії адвокатів як добровільні об’єднання осіб котрі займалися