О.Дьомін підводячи підсумки впровадження реформаційних процесів у сфері державного управління відзначив, що “нині необхідність та найбільш важливі напрямки перебудови системи державного управління вже досить чітко окреслені і глибоко усвідомлені широким колом політиків, управлінців усіх ланок, учених, фахівців. Прийшло розуміння того, що масштабність і складність здійснюваних заходів, а також тих, які необхідно здійснити у подальшому, є набагато більшими, ніж передбачалось спочатку, під час розроблення концепцій, планів і програм” [30, с.3].

Перші кроки впровадження положень Концепції адміністративної реформи були закладені в Указі Президента України від 20 листопада 1998р. №1284/98 “Про першочергові заходи проведення адміністративної реформи в Україні”, які були спрямовані на розроблення та прийняття адміністративно-правових законодавчих актів. Як наслідок впровадження цих перших кроків слід визнати видання 9 січня 1999 року Закону України “Про столицю України – місто-герой Київ”, 9 квітня 1999 року – Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. 15 грудня того ж року Президент України видав Укази, спрямовані на реалізацію Концепції адміністративної реформи, а саме: “Про систему центральних органів виконавчої влади”, “Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади”, “Про склад Кабінету Міністрів України” [26, с.8]. Серед позитивів цих нормативно-правових актів було те, що:

По-перше: центральні органи виконавчої влади було класифіковано на певні види, головним серед них визначено міністерство, яке є координатором усіх органів державного управління у відповідній сфері;

По-друге: передбачено створення центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом;

По-третє: Кабінету Міністрів України дозволено створення органів державного управління;

По-четверте: врегульовано і оптимізовано кількість міністерств, реорганізовано апарат Кабінету Міністрів України;

По-п’яте: Державною комісією було розроблено пропозиції до проектів Положень про міністерства, і такі положення було розроблено та затверджено указами Президента України.

По-шосте: Кабінет Міністрів прийняв постанову, щодо вдосконалення контролю за виконанням органами місцевого самоврядування делегованих законом повноважень на здійснення функцій виконавчої влади.

Вживалися певні заходи щодо запровадження в Україні адміністративної юстиції. Відповідний крок у цьому напрямі було зроблено в Законі України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року. В ньому було передбачено створення системи спеціалізованих адміністративних судів.

29 травня 2001 року Президент України видав Указ №345 “Про першочергові заходи подальшого здійснення адміністративної реформи”. В цьому правовому акті було визначено, що міністри є політиками, керівництво апаратом міністерства покладалось на введених відповідно до даного Указу державних секретарів. Замість посади Міністра Кабінету Міністрів України введено посаду Державного секретаря Уряду. Така система виконавчої влади існувала майже 2 роки. 26 травня 2003 року Президент України приймає рішення про ліквідування посад державних секретарів, їх перших заступників і заступників у структурі міністерств, пояснивши таке повернення до звичних посад першого заступника і заступників міністра необхідністю забезпечення сприятливих умов для послідовного здійснення в Україні реформи політичної системи, а також зважаючи на тривале гальмування процесу прийняття законодавчих актів щодо порядку організації та діяльності центральних органів виконавчої влади та статусу їх керівників. З цих же міркувань було ліквідовано також і посади Державного секретаря Кабінету Міністрів, його першого заступника і заступників. Натомість було введено посаду Міністра кабінету Міністрів України [26, с.8].

Тобто, можна сказати, що деякі кроки вже зроблені і ми маємо конкретні результати, але вони є не достатніми і викликали як певні позитивні зрушення, так і велику кількість проблем, які визначають нові завдання для вирішення в ході реформування виконавчої влади в Україні. Адже це питання потребує комплексного підходу до його вирішення.

Підводячи підсумки до даного розділу можна дійти висновку, що адміністративна реформа – це вид політико-правової реформи, яка передбачає здійснення великого спектру заходів різного характеру у сфері виконавчої влади і торкається як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням, має комплексний характер перетворень. Вона є об’єктивно зумовленою і закономірною необхідністю для досягнення в Україні реального пріоритету прав і свобод людини і визнання її найбільшою цінністю. Відповідно до положень Конституції, а для цього треба докорінно змінити ідеологію функціонування державної виконавчої влади та державного управління для служіння держави людині, а не навпаки, як це було за радянських часів. Перші роки незалежності внаслідок хаотичного законотворення, відсутності Основного закону, який би дав поштовх до оновлення законодавства в цілому і у сфері державного управління взагалі, тільки накопичили різного роду проблеми, суперечності, колізії у державному управлінні. Адже ця сфера має велике значення, бо полягає у здійсненні державою управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади, як на центральному, так і на регіональному рівнях.

Проте з прийняттям Конституції України цей процес значно прискорився. Виробилося науково-правове та організаційне підґрунтя для проведення реформи виконавчої влади. Центральна увага тут відводиться Концепції адміністративної реформи (1998року), яка попри свої недоліки, все ж таки має велику кількість переваг. Вона є своєрідним науково-рекомендаційним документом, в якому з багатьох питань містяться постановки і варіанти вирішення пошукових завдань, а положення Концепції, не дивлячись на їх