Успішне проведення адміністративної реформи сьогодні прямо залежить від проведення політичної реформи.

Для подолання великої кількості суперечностей і неузгодженості заходів, які були проведені і які мають бути впроваджені в майбутньому, наступні кроки адміністративного реформування повинні проводитись узгоджено з реформуванням місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою. Адміністративна реформа має проводитись в комплексі з реформуванням економіки, соціальної сфери тощо.

Вище названі проблеми потребують серйозного наукового та законодавчого підходу інакше їх вирішення так і залишиться на тому рівні, на якому воно є сьогодні. А це має велике значення, оскільки всі перелічені проблеми фінансового, правового, кадрового, інформаційного характеру є загальними для всіх напрямків реформування, які намічені концепцією адміністративної реформи: в першу чергу для реформування виконавчої влади.

3.1. Реорганізація центральних органів державного управління в контексті адміністративної реформи.

Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління. Вона виступає провідним об’єктом трансформаційних перетворень в ході проведення в Україні адміністративної реформи. Оскільки мова йде про центральні органи влади, то слід наголосити, що реформаційні процеси в цій сфері породили чимало проблем, які мали в першу чергу своїм підґрунтям недоліки концептуально-правової основи таких заходів.

Найбільшою проблемою є те, що ще й досі не прийнято Закон України „Про Кабінет Міністрів України” через накладення вето Президента України вже восьмий раз. Це є суттєвий недолік, оскільки, як можна втілити положення Концепції Адміністративної реформи щодо набуття Урядом статусу найвищого органу виконавчої влади, без його нормативного закріплення. Також відсутній закон, який би регламентував правове становище центральних органів виконавчої влади. Без прийняття відповідних законів, які нададуть системності та легітимності процесу проведення адміністративної реформи, а також стабільності функціонування системи публічного управління успіху в цьому питанні досягти неможливо.

Над законом „Про Кабінет Міністрів” фахівці працюють вже 13 років і весь цей час Уряд діє на правових засадах, які випливають з інших законів та указів Президента України. Така ситуація значною мірою сприяла суттєвому поліпшенню цього законопроекту, але, навіть найкращий проект, не працює поки не стане законом.

Найголовнішою і найскладнішою сьогодні, на думку багатьох науковців, є проблема забезпечення конституційно визначеної ролі Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади, тобто забезпечення його ролі як керівного суб’єкта стосовно інших органів виконавчої влади. Складність розв’язання цієї проблеми зумовлена властивим вітчизняній формі державного правління так званим „дуалізмом” виконавчої влади. А це означає, що система виконавчої влади має не моноцентричний, а біполярний характер: існують два керівних центри в цій сфері – Кабінет Міністрів і Президент України [22, с.20].

Це породжує певну невизначеність у практичній реалізації Кабінетом Міністрів функцій вищого органу в системі органів виконавчої влади. Наприклад, Програма діяльності уряду фактично має другорядне, похідне значення щодо послань Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Хоча на Кабінет Міністрів формально не покладено обов’язків, щодо виконання положень послань Президента, які надсилаються для заслуховування парламентом. До того ж, Конституція України (ст. 1131 п.1 ст.116) встановлює обов’язковість для Кабінету Міністрів актів Президента України і водночас послання Президента до Верховної Ради таким актом Конституцією не визначені [22, с.21].

Тут стає незрозумілим, - хто стає суб’єктом розроблення державної політики; відповідно – хто несе відповідальність за її якість? Цей аспект є важливим для побудови ефективного працюючого та політично відповідального центру системи органів виконавчої влади.

Конституція України, на жаль, на це питання не дає чіткої і вичерпної відповіді (хоча визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики відносить до відання Верховної Ради – п.5 ст.85), оскільки взагалі не згадує про розроблення державної політики.

Певною спробою внести хоч якусь чіткість є положення ст.9 Указу Президента „Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” від 29 травня 2001 року. Йдеться про те, що „міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення... державної політики”. Але у цій самій статті йдеться й про те, що робота Кабінету Міністрів спрямовується тільки на „забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави...” [12]. З огляду на це доктринальне пояснення керівної ролі Кабінету Міністрів стосовно виконання функції розроблення державної політики має, на наш погляд, виходити з дуалістичної природи існуючої в нашій країні системи виконавчої влади. Тобто ця функція поділяється між Президентом і Кабінетом Міністрів України.

Нормативною підставою для такого поділу є конституційно визначені повноваження Президента України здійснювати керівництво трьома сферами діяльності держави = зовнішньополітичною, національною безпекою та обороною (п.3, 17 ст.106 Конституції України). Отже, якщо в цих сферах прерогатива вироблення державної політики Конституцією покладається на Президента України, в інших це мав би робити Кабінет Міністрів.

Тут слід сказати й те, що побудова системи органів виконавчої влади – відповідно до конституційних вимог – наближена до моделі не з одним центром, а зі „своєрідним подвійним центром”, котрий складається з двох функціонально-поєднаних суб’єктів – Президента і Кабінету Міністрів. Особливість даної моделі полягає в тому, що належність згаданих суб’єктів до гілки виконавчої влади не є однаковою, а саме: якщо уряд входить до неї структурно – як оригінальний складовий елемент системи органів виконавчої влади, то Президент – не входячи структурно – поєднаний з нею компетенційно, тобто завдяки надання йому певного обсягу повноважень (компетенції) в сфері виконавчої влади [24, с.25].

Таким чином, намагання досягти поставленої Концепцією стратегічної мети може бути реалізовано лише з урахуванням положень політичної реформи і