це означає виняткову прерогативу парламенту вирішувати питання щодо формування та зміни системи органів виконавчої влади. Проте ця проблема є неординарною, бо поряд з положенням п.12 ст.92 сама Конституція передбачає вирішення окремих питань „організації та діяльності” органів виконавчої влади не тільки шляхом виключно законодавчого регулювання. Можна назвати такі два випадки: по-перше, Конституція (п.15 ст.106) дає права Президентові України на „утворення, реорганізацію та ліквідацію” міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Безумовно, це права мають безпосереднє відношення до „організації” органів виконавчої влади; по-друге, Конституція (п.10 ст.116) передбачає право Президента визначати „функції” Кабінету Міністрів України. А це є безпосереднім втручанням у визначення „діяльності” органів виконавчої влади [50, с.44].
Отже, формування, а відтак, і внесення змін до системи органів виконавчої влади в певних аспектах, виходить за межі предмета виключно законодавчого регулювання. Причому такі винятки правомірно поширювати не лише на Президента України ,а на Кабінет Міністрів. Останнє положення, при його впровадженні, дасть можливість утвердити роль уряду як „вищого органу” в системі органів виконавчої влади, оскільки це дає йому можливість вирішувати деякі питання формування підвладних йому органів (наприклад, урядових органів) своїми актами.
Ще однією проблемою реформування системи органів виконавчої влади, яка впливає на результати здійснення тих чи інших заходів є неврахування людського фактору. Недооцінка людського фактору може непередбачувано вплинути на процес реформування в цілому. А тому, щоб можна було передбачити різні проблеми і своєчасно внести необхідні корективи в плани та етапи проведення реформи, необхідний ефективний механізм контролю у всіх його формах та проявах.
Йдеться про необхідність чіткої стратегії здійснення заходів адміністративної реформи та контролю за їх проведенням з глибоким аналізом можливих наслідків проведення таких заходів. Це дозволить не лише орієнтуватися у виникненні різного роду факторів, але й дасть можливість внести обґрунтовану системність при вирішенні завдань реформування, визначити пріоритетність вжиття заходів, а попередній та поточний контроль за дотриманням стратегічних планів проведення адміністративної реформи дозволить готувати своєчасно, взаємо узгоджено та виважено відповідну правову базу регламентації оновленої системи державного управління. Систематичний контроль дозволить своєчасно виявити невідповідності чи необхідності внесення змін у плани проведення адміністративної реформи та виробити і прийняти рішення по їх усуненню. Такий контроль, думається, має в першу чергу здійснюватися Кабінетом Міністрів України як основним організаційним центром по проведенню реформування і компетентним у питаннях застосування практичних заходів підвищення ефективності управлінської діяльності [51, с.110].
Загальний же контроль є прерогативою президентського та парламентського контролю.
Отже, можна зробити висновок, що реформування органів виконавчої влади центрального рівня потребує комплексного, системного, науково-правового підходу, а також матеріального та кадрового забезпечення проведення заходів. Даний процес супроводжується рядом проблем, не вирішення яких призведе не тільки до гальмування темпів проведення реформи, але і до породження інших проблем, вирішити які буде набагато важче. Тобто, необхідна чітка і узгоджена стратегія заходів, яка б окреслила не лише характер заходів, а й періоди їх проведення.
3.2 Реформування регіональних органів виконавчої влади.
Важливою складовою адміністративної реформи в України є реформування не лише „центру” системи виконавчої влади, а й регіональних органів, які здійснюють управління у відповідних адміністративно-територіальних одиницях.
Дане питання має важливе значення, оскільки, реформування регіональних органів виконавчої влади дасть можливість належної децентралізації державної влади в Україні. При цьому необхідно використовувати засади місцевого самоврядування як реальної протидії бюрократизації державної влади.
Важливим є питання вироблення єдиної концепції регіональної політики в Україні. Регіоналізм як політичний рух за компромісне поєднання позитивних сторін унітарного та федеративного державного устрою є сьогодні актуальним. Він проявляється в зростанні ролі регіонів, економічній регіоналізації.
Важливим недоліком адміністративної реформи є те, що вона загальмувала на центральному рівні. Концепція адміністративної реформи передусім звертає увагу на реформування системи державного управління переважно центрального рівня.
До позитиву можна віднести прийняття Закону України „Про місцеві державні адміністрації” 9 квітня 1999 року. Проте даний закон не вирішив багатьох питань функціонування органів виконавчої влади в регіонах та їх взаємодії з місцевим самоврядуванням.
З одного боку – необхідно визнати автономний статус місцевого самоврядування, його виконавчих структур, а з іншого – підкреслити цілісність публічного управління. Щодо цього під адміністративною реформою слід розуміти перетворення в системі не державного, а публічного управління загалом, в інтересах громадян, з метою вдосконалення взаємин органів управління всіх рівнів з громадянами, їх об’єднаннями, надання їм якісних управлінських послуг [54, с.14].
При цьому залишаються особливості здійснення адміністративної реформи в системі органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Такий підхід дозволяє перенести проведення адміністративної реформи на рівень місцевого самоврядування, активно використати потенціал територіальних громад щодо підтримки реформацій.
Отже, процес реформи перестане бути одностороннім (з гори до низу) і отримає зворотній зв’язок. А це в свою чергу потребує більш чіткого правового забезпечення адміністративної реформи. Це стосується і розмежування повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування. Нині, як відомо, є нова редакція Закону України „Про місцеве самоврядування”, будуть внесені зміни і до Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, Вступ в законну силу цих норм вирішить значне коло питань у цій сфері.
Одним з найважливіших питань реорганізації органів державної влади є їх взаємодія з органами місцевого самоврядування в контексті посилення регіональної політики, а саме децентралізації державної влади [46, с.18].
Сьогодні спостерігається з одного боку, інтенсивне наростання впливу, ролі і значення регіональних та місцевих приватних інтересів і відповідних регіональних та місцевих еліт,