На мою думку збій у реформуванні виконавчої гілки влади був зумовлений наступними причинами:

Концепція реформи не досить чітко визначала що саме і яким чином реформувати, тобто не було досить чітко аргументованих і послідовних дій, спрямованих на втілення в життя такої Концепції, а саме реформування здійснювалось не поступово, а окремо взятими частинами, про що свідчать численні зміни в організації діяльності окремих органів виконавчої влади, але незначих, як на мій погляд;

Концепція не визначила основного напрямку реформування – і ще досі не прийняті базові закони, які б регулювали діяльність керівних органів держави та врівноважували відносини окремих органів;

Досить часто необхідність реформування мала суто декларативний характер, тобто керівники держави бажали реформування органів виконавчої влади тільки на словах, а насправді не докладали ніяких зусиль для втілення такої реформи.

Тому проблема реформування виконавчої влади знову постала з приходом нової влади. Так, вже з вересня цього року з вступом в силу змін до Конституції України, які суттєво змінять засади організації та функціонування органів виконавчої влади, а за концепцією віце-прем'єра з питань адміністративно-територіальної реформи деякі органи виконавчої влади (місцеві адміністрації, зокрема) взагалі позбудуться владних повноважень.

Суттю такого реформування є, на мою думку, бажання нової влади більш максимально розмежувати функції окремих гілок влади, врівноважити та врегулювати відносини Президента та самої гілки виконавчої влади та усунути ті недоліки, які накопичились протягом тривалого часу.

Так, беручи до уваги положення політичної реформи, ми бачимо, що вона суттєво обмежила повноваження Президента України у формуванні керівних органів виконавчої влади передавши таке право Верховній Раді та Кабінету Міністрів. Відповідно більш ширші повноваження згідно оновленої Конституції матиме Кабінет Міністрів у сфері формування центральних органів влади та призначення його керівників і Верховна Рада, яка фактично керуватиме виконавчою владою. Що стосується концепції адміністративно-територіальної реформи Романа Безсмертного, то на місцях органи управління територіями будуть не адміністрації, а органи місцевого самоврядування, а теперішні органи державної виконавчої влади на місцях матимуть мінімальні повноваження виконавчо-розпорядчого характеру. На мою думку, це робиться з метою збільшення доступу до влади органів місцевого самоврядування та підвищення районної влади в суспільному житті. Та попри все бажання представників реформи максимально наблизити владу до народу та покращити його добробут на мій погляд концепція такої реформи має незначний недолік. Так, намагаючись врівноважити відносини Президента України та самої гілки виконавчої влади, максимально звузивши повноваження Президента в цій сфері, реформа майже всі ці повноваження передала Верховній Раді, і хоча Верховна Рада є представницьким органом, який вибирає народ, фактично виконавча влада підпадає під контроль та вплив законодавчої, точніше під вплив більшості, а так порушується принцип рівності та незалежності трьох гілок влади. Тобто, на мою думку, не зовсім правильно передавати майже всі важливі функції законодавчій гілці, бо тоді недоцільно створювати таку розгалужену систему органів, спрямованих на викоання законів, прийнятих парламентом. А на сьогодні, коли норми реформи ще не діють, актуальною залишається проблема взаємовідносин Президента України та виконавчої гілки влади. Це пов'язано частково з тим, що республіканська форма державного правління змішаного президентсько-парламентського типу пов'язана з так званим "дуалізмом" виконавчої влади. Це означає, що повноваження виконавчої влади певним чином розподілені між Президентом України і Кабінетом Міністрів зважаючи на організаційні та кадрові функції щодо органів виконавчої влади. І хоча Президент де-юре не є главою виконавчої влади, одночасно фактично він є її носієм в силу досить широких повноважень стосовно виконавчої влади. [56, с.22]

Ще одним досить суттєвим і водночас проблематичним питанням при цьому є і існування очолюваної Президентом Ради національної безпеки і оборони України, яка забезпечує частково поєднання Президента України зі сферою виконавчої влади, оскільки вона "координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони" (ч.2 ст.107 Конституції України). Таким чином, Президент може активно взаємодіяти з так званими міністрами-"силовиками". При цьому рішення Ради національної безпеки і оборони вводяться в дію Указами Президента України. До того ж на сьогоднішній день дане питання набирає більшої актуальності, оскільки Президент України своїм указом "Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України" значно розширив її повноваження. Зокрема тепер до РНБОУ перейшли функції Головного Управління Адміністрації Президента з питань судової реформи, діяльності воєнізованих формувань іправоохоронних органів. Крім того, секретар Ради нацбезпеки здобув право вносити кандидатури на посади у всіх силових структурах, армії, суді, а також, що важливо, брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів з дорадчим словом, тощо. [8] Власне кажучи, таким чином за обсягом наданих повноважень значно підвищився правовий статус секретаря Ради безпеки, що дало підставу деяким експертам називати його неформальним віце-президентом України. Бо тепер саме секретар РНБОУ, а не Прем'єр-міністр фактично контролює всі силові відомства Кабміну, секретар, а не Прем'єр-міністр розставлятиме міліцейські та армійські кадри в регіонах. Таким чином дещо зменшилася роль Кабміну в силу збільшення функцій і повноважень Ради нацбезпеки України,