Оцінка доказів та їх джерел полягає у виділенні тих чи Інших якостей засобів процесуального доказування, що має значення в кри-.. мінальній справі та у виявленні значення цих якостей для досягнення мети розслідування.

Зміст оцінки доказів та їх джерел має наступний характер:

Під достовірністю доказів розуміють правильне відтворення до-казами фактів І обставин у справі та здатністю адекватного відобра-ження матеріальних і нематеріальних слідів. Тобто здатність цих до-казів правильно відтворювати ті чи інші явища, що входять до предме-ту доказування у справі.

Належність доказів - це таке поняття, що означає можливість використання тих чи Інших отриманих фактичних даних у справі: "Для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмету доказування у справі, конкретизованого кримінальним законом, а також Інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування".1114 Михеенко М. М.; Нор В. Т.; Шибіко В. П. Кримінальний процес

України. Київ; Вид. "Либідь". 1999 р. С. 123.

Слід зазначити, що дане визначення е досить широким І обгрунтованим, але в цьому випадку потрібно ще додати, що поняття " належність доказів" охоп-лює також І можливість тих чи Інших доказів у справі слугувати для отримання певних висновків у справі.

"Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов І способів їх одержання". 11 17 Михеенко М. М.; Нор В. Т.; Шибіко В. П. Кримінальний процес

України. Київ; Вид. "Либідь". 1999 р. С. 123.

Водночас інший автор стверджує, що: “Допустимість є характеристикою не конкретних відомостей про факти, не самих доходів, а їх джерел.”[2[17] Фаткуллін Ф.Н. Общие проблемы процесуального доказывания. Казань, вид. “Издательство Казанского университета”. 1973, с.1262]. Погодитись з Ф.Н.Фаткулліним в даному випадку не можна, оскільки в процесуальній діяльності підлягають оцінці як докази, так і їх джерела. При недотриманні процесуальної форми недопустимим визнається не тільки джерело, але й самий доказ у справі.

Отже поняття допустимості доказу та допустимості джерела є тісно між собою пов’язані, але все ж таки слід зазначити, що поняття допустимості доказів має самостійне правове значення. Адже при проведенні оцінки оцінюють не тільки джерело, але й сам доказ. Визнання недопустимим саме доказу має наслідком те, що фактичні дані, про які свідчить цей доказ, не можуть розглядатись взагалі.

Отже: “Таким механізмом, який на нашу думку, реально і результативно обмежить порочну практику зневаги до основних конституційних засад правосуддя, є належним чином закріплені правила допустимості доказів, які слугуватимуть категоричним зверненням до суддів “відбраковувати” доказовий матеріал одержаний всупереч встановленим у цих правилах вимогам.” 2

Допустимість джерел доказів означає, що дані докази отримані з чітким дотриманням чинного законодавства. Не дотримання правових норм при проведенні процесуальних дій веде до визнання доказів недопустимими і як наслідок доказова інформація, що отримана у цей спосіб не має доказової сили і не може бути приєднана до справи. Зокрема в КПК є статті, які регулюють дослідження доказів:

ч. 3 ст. 22 КПК забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів;

ч. 3 ст. 68; ч. 2 ст. 72 КПК стверджує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме;

ст. 69 КПК визначає коло осіб, яких забороняється допитувати як свідків;

ч. 3 ст. 318; ч. 2 ст. 325 говорить, що учасники судового розгляду в судових дебатах, а також суд у вироку мають право посилатись тільки на ті докази, що досліджені у судовому засіданні.

“Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформовано, і це слід зробити”.1

З цією думкою слід погодитись, оскільки дотримання і чітке регулювання правил допустимості є гарантією законності і дотримання прав людини при проведенні процесуальних дій.

Оперативно-розшукові заходи, що проводяться самі по собі не можуть бути допустимі, як докази. Згідно п. 2 ст. 10 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 12.02.1992р.: “Матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у справі”. Хоча “докази формуються не під час оперативно-розшукової діяльності, а тільки при здійсненні кримінально-процесуальних дій, що є способами збирання доказів”.[1 [12] Курочка М. Легалізація оперативно-розшукової діяльності у доказуванні.//Право України, №10, 199912] Тільки при належному оформленні фактичні дані, що отримані при оперативно-розшуковій діяльності можуть бути визнані доказами.

Достатність доказів визначається такою кількістю доказової інформації, що міститься в доказах, яка дає можливість точно з’ясувати всі необхідні факти та обставини, що входять до предмету доказування у справі. Щодо повноти доказової інформації, що міститься в джерелах доказів, яка необхідна для винесення рішення у справі, то цей аналіз проводиться шляхом: “Зіставлення цих відомостей зі змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого та обвинуваченого)”. 11 [14] Михеєнко М.М.; Нор В.Т.; Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Київ, вид.“Либідь”,1999,С. При цьому порівнянні можна говорити про повноту або про недостатність певної інформації в тих чи інших джерелах.

Отже, достатність джерел доказів заключається в тому, чи забезпечують всі джерела доказів достовірні знання, щодо фактів і обставин у справі та можливість прийняття правильного рішення.

Однією з центральних характеристик доказування в кримінальному процесі є свобода оцінки доказів за своїм власним