собою конкретний акт людської поведінки, то психологічна сторона його включає в себе всі інші компоненти і ознаки, які властиві будь-якій людській психіці, яка вступає через посередництво вчинку людини, її діяльності в певні відносини з оточуючим середовищем, природою і суспільством. Такими компонентами людської психіки є інтелектуальний (пізнавальний), вольовий і емоційний (чуттєвий). В житті вони тісно зв’язані і взаємообумовлені, утворюючи єдиний психічний процес, окремі моменти якого можуть бути виділені лише умовно і розглянуті самостійно при теоретичному аналізі для більш глибокого вияснення їх змісту і форм прояву. В цьому можна переконатися, і звертаючись до структури психічної діяльності людини і тих етапів, які вона проходить в процесі її поведінки.
Як суспільно корисна, так і суспільно шкідлива діяльність людини детермінується її матеріальними і духовними потребами, які в свою чергу породжуються умовами життя людини. На основі потреб у людини викликають певні інтереси, на базі яких формуються стимули (мотиви). Які обумовлюють постановку відповідних цілей.
Весь цей психічний процес має певну емоційну забарвленість, відбувається під контролем свідомості і спрямовується волею особи, яка усвідомила мотив і мету, а також засоби для їх досягнення, приймає рішення здійснити певні дії (чи утриматися від таких).
На цих положеннях психології і базується кримінальне право, даючи характеристику злочинної поведінки, специфікою якої є те, що особою вчиняється суспільно небезпечне діяння, яке тягне за собою суспільно небезпечні наслідки. [ ] Рарог А. И. Общая теория вины в уголовном праве. – М. : Юрид. лит., 1980. – с. 42.
Слід зауважити, що в попередніх кримінальних кодексах не давалося визначення загального поняття вини. Законодавець розглядав як психологічний, так і соціальний, в тому числі кримінально-правовий, зміст вини через її форми. [ ] Советское уголовное право. Общая часть. – М.: Изд. МГУ, 1988. – с. 127. Сьогодні ж, згідно зі ст.. 23 КК України, вина – психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Суб’єктивна сторона злочину і всі її ознаки, тобто конкретні форми вини, і такі її елементи, як мотив, мета, а також емоційний стан, можуть бути, таким чином пізнані і повністю достовірно встановлені у кожному конкретному випадку шляхом вивчення характеру, спрямованості і форми дії.
Встановлення об’єктивної істини по справі, що є необхідною передумовою досягнення мети правосуддя в цілому, включає в себе у відповідності з вимогами закону і обов’язкове встановлення винуватості особи у вчиненні злочину. Ця вимога виражена як в матеріальному кримінальному законі (ч.2 ст. 2 КК), так і в процесуальному, який вимагає доказування вини на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів.
Опираючись на вказані положення закону, судова практика надає великого значення встановленню форми вини, мотиву і мети, спираючись при цьому на об’єктивні обставини справи.
Значення вини велике і багатопланове.
По-перше, вина є суб’єктивною основою кримінальної відповідальності, як обов’язкова підсистема складу злочину.
По-друге, вина, її форми, мотив і мета дають можливість розмежувати багато злочинів, схожих за об’єктивними ознаками.
По-третє, вина, мотив і мета мають важливе значення для встановлення характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину і злочинця, впливаючи на їх класифікацію і визначаючи ступінь відповідальності та караності за вчинене.
Ступінь вини визначається важкістю винуватості особи перед суспільством і залежить від обставин, які відносяться як до складу злочину, так і тих, що знаходяться за його межами, а також від ступеня усвідомленості про всі ці обставини і характеру мотивації поведінки особи.
Розділ ІІ. Вина у формі умислу
2.1. Прямий умисел
Важливе значення в понятті вини має і такий її елемент, як форма вини. Форма вини – це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини: умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25).
Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.
Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Закон виділяє елементи (моменти) умислу:
1. Інтелектуальний – усвідомлення особою суспільної небезпечності діяння і
передбачення його суспільно небезпечних наслідків.
2. Вольовий – бажання настання суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомлення особою суспільної небезпечності вчинюваного діяння значить, що вона:
1). усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння шкоди якому
спрямовані її дії;
2). усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди;
3). усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (предмет,
потерпілого, місце, час, співучасників);
4) усвідомлює заборонність цього діяння кримінальним законом (не
конкретну норму, а взагалі);
5) якщо злочин чиниться бездіяльно, особа усвідомлює свій обов’язок діяти,
відвернути настання суспільно небезпечної шкоди. [ ] Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна:
Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – с. 192.
Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності злочинів:
1. Мати уяву про майбутні зміни, викликані діями особи чи її
бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків.
2. Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, - настання смерті потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. ін.
3. Передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.
Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільно небезпечних наслідків. Це значення полягає в тому, що якщо встановлено і доказано передбачення особою їх настання, то це свідчить про