Думку Хот юка підтримує також і Т.Г.Андрусяк, який визначає: „Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов’язковості правової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям історичного пам’ятника, в цьому розуміння вказаний термін вживається в історичних та історико – правових науках. Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не впливає з їхньої ???. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно – правовий акт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання про право. Але якщо відсутній текст нормативно – правового акту, а дізнатися про його зміст можна з інших джерел, то цей акт все – таки буде джерелом права, але вже не джерелом пізнання про право. Так само не слід розрізняти поняття джерела права, як ознаки його загальнообов’язковості, з поняттями про те, звідки береться і чим визначається самі поняття та зміст правової норми. Так, не можна визнавати закон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший нормативно - правовий акт це тільки форма, в якій право, що твориться елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільно творить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають існуючим суспільним відносинами, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Тому законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює. Питання про джерела права, в цьому розумінні, є питання не про загальнообов’язковість правових норм, а про фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерела права в цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб’єктивна свідомість. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному) розумінні вона не може бути виражена, тому що суб’єктивна свідомість певної форми не є ознака її загальнообов’язковості, не є форма її об’єктивування.” Андрусяк Т,Г, Теорії держави і права. – Львів: Фонд „Право для України”, 1997. с.103.

Якщо дотримуватися цього розуміння, то Т.Г.Андрусяк джерелами права визначає:

звичай;

судову практику (або судовий прецедент);

закон (або нормативно - правовий акт);

релігійні канонічні тексти;

міжнародно – правовий акт та ін.

В.В.Копєйчиков визначає дане питання дещо в іншому аспекті. Під формою права він розуміє засоби встановлення правових норм (нормативний акт, нормативна умова та ін.). для позначення цього явища, як вказує Копєйчиков, використовується також термін „джерело права”. Цей термін часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) джерело права чи юридичне.

Соціально – правові джерела – це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правову свідомість і т.д.

Юридичні – це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Проте Андрусяк заперечує юридичну сферу, як джерело права, оскільки юридична наука різними людьми розуміється по різному, і питання, про те, яке з цих розумінь є загальнообов’язковим, може бути вирішено тільки у порівнянні з якимось із вказаних вище джерел права.

Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативи договори. Правовий звичай має обмеження застосування., а судовий прецедент не використовується в Україні взагалі.

Розділ ІІ. Види і характеристика форм права.

Право завжди має бути вираженим у певній змістовній формі, тобто вміщувати певний текст, викладений юридичною мовою, і мати смислове навантаження. Якщо норма не вміщена в певній формі, то вона залишається нормою поведінки, але не буде нормою права.

Форма (джерело) права – це спосіб зовнішнього оформлення правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов’язковість, тобто це способи, форми вираження і закріплення державної волі. Теорія держави і права/ Авт. – упоряд. Кравчук М.В. – Тернопіль 1999. с.57.

Юридичною наукою виділяються такі види зовнішніх форм (джерел) права:

нормативно - правовий акт;

правовий звичай;

судовий чи адміністративний прецедент;

нормативний договір.

Т.Г. Андрусяк додатково ще виділяє такі види форм (джерел) права:

- релігійно – канонічні тексти;

- міжнародно – правові акти;

- нормативно - правовий акт.

Нормативно - правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов’язкові правила фізичної поведінки суб’єктів суспільного життя.

Нормативно - правовий акт – це юридичний документ, який має загальнообов’язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державною владою від порушень, направлений на регулювання суспільних відносин і охорону соціальних цінностей.

Нормативно - правовий акт характеризується такими ознаками:

ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням;

виражає волю більшості населення чи його домінуючої частини;

має зовнішню форму у вигляді певного письмового документа;

містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні;

приймається згідно з чітко визначеною процедурою;

має юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання;

надає волі народу офіційного характеру та ін. Загальна історія держави і права / За ред. В.В.Копєйчикова – К.: Юрінком Інтер, 2000, С. 165.

порівняно з іншими джерелами права, нормативно - правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:

він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов’язки суб’єктів суспільного життя;

дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб’єктів суспільного життя;

дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розкриття норм права;

дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну