нормативно – правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм. Андрусяк Т,Г, Теорії держави і права. – Львів: Фонд „Право для України”, 1997. C. 110.

Нормативно - правовий акт є найпоширенішою, основною, а іноді й єдиною формою (джерелом) права у багатьох державах, для багатьох правових систем сучасності, зокрема, в країнах з так званою континентальною або романо – германською моделлю правової системи.

Для суб’єкта, який застосовує та реалізує право, не мають значення ніякі інші джерела, крім нормативно - правового акту, оскільки тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов’язків при відповідних умовах, що також повинні бути офіційно встановленими (юридичні факти).

Від нормативно – правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів тощо. Теорія держави і права/ Авт. – упоряд. Кравчук М.В. – Тернопіль 1999. С. 59.

- Правовий звичай -

Правовий звичай – історично обумовлене, написане правило поведінки загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою.

Правовий звичай – це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою подій, ухвалено і охороняється державою.

Правовим стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов’язкові для всіх суб’єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу.

Іноді буває надзвичайно важко сказати, являється той чи інший звичай правовим. Наприклад, звичай „кровної помсти” – принцип ??? – „зуб за зуб”, „око за око”. В останні часи цей звичай офіційно ніякою державою не підтримується, разом із тим він існує в багатьох народів. В минулі століття був розповсюджений звичай – виклик на дуель за образу честі і гідності особи. Цей звичай існував тривалий час, поки суспільство і держава не переконались, що він наносить велику шкоду, тому він був заборонений. Правові звичаї відрізняються від інших соціальних звичаїв тим, що в них виражаються суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин, які не закріплені в нормативно – правових актах.

В Україні правові звичаї були надзвичайно розповсюджені, починаючи з давніх часів, особливо в період козацької республіки на Запоріжжі і до 20 – х років ХХ століття. Багато прикладів правових звичаїв приведено в творі Пантелеймона Куліша „Чорна Рада”. Вони стосувалися організації проведення козацької ради, виборів кошового отамана, Гетьмана; призначення покарань козакам, які порушували військову дисципліну, займались крадіжками чи не віддавали боргу. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. С. 36.

Правовий звичай тривалий час був єдиною формою права, аж до появи писемності і появи нового виду права – закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої „історичної школи права”, яка існувала в ХІХ столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже основними органами правового звичаю є:

правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів;

правовий звичай є неписаним джерелом права.

Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що норми правових звичаїв можуть бути записані, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для нього істотним, бо він діє не тому що записаний, а тому що визнається правовим звичаєм у масовій свідомості і масово виконується.

На нинішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно – правових відносинах, в ??? праві тощо. Андрусяк Т,Г, Теорії держави і права. – Львів: Фонд „Право для України”, 1997. C. 104.

Необхідно зазначити, що в останні роки знову з’являється інтерес до цієї форми права, яка, по суті, зв’язана з природними правами людини і обумовлена системою місцевого самоврядування.

- Судовий чи адміністративний прецедент –

Судовий чи адміністративний прецедент – рішення політичного органу держави в конкретній справі, яка розглядалась вперше, і якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні всіх наступних судових чи адміністративних справ.

Судовий чи адміністративний прецедент – це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формування правових норм. Загальна історія держави і права / За ред. В.В.Копєйчикова – К.: Юрінком Інтер, 2000, С. 164.

Ця форма права найбільш розповсюджена в англо – саксонській системі права, в країнах Британської співдружності, США.

В цих країнах існує дві форми права: нормативно – правовий акт і правовий прецедент, який домінує над нормативними актами. Закони і інші нормативні акти являються лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовуючи її до нових умов.

Сам термін „прецедент” означає вперше і в залежності від того, хто приймає це рішення, правовий прецедент поділяється на судовий і адміністративний. Правовий