Курсова робота на тему

Конституційно-правовий статус

народного депутата України

План

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Поняття та принципи статусу народного депутата України.

РОЗДІЛ ІІ. Повноваження народного депутата.

РОЗДІЛ ІІІ. Строк повноважень народного депутата України.

РОЗДІЛ IV. Гарантії депутатської діяльності.

Висновки

Парламент України (Верховна Рада України) виступаючи одним органом законодавчої влади в Україні, розглядає та вирішує питання, які стосуються його повноважень від імені народу України та в його інтересах. Виконуються дані повноваження особами парламентаріїв – народних депутатів України. Народні депутати України є повноважними представниками народу у Верховній Раді. Конституція України визначила основоположні поняття посади народного депутата. Становище депутата регламентоване нормами права, - це статус депутата. Статус є багатогранний за повноваженнями, змістом та формами діяльності. Для визначення чіткого статусу депутата України, законодавець крім Конституції України забезпечив врегулювання цього питання і іншими нормативними актами, які видавались у відповідності з положеннями Конституції та на її виконання ними є Закон України “Регламент Верховної Ради України”, закон України “Про вибори народного депутата України”, Закон України “Про постійні комісії Верховної Ради України”, а також багато інших. Хотілося б звернути увагу на те що основний нормативний акт, що регулює дане питання – Закон України “Про статус народного депутата України” був виданий у 2001 р. у новій редакції. В цих умовах, а також в умовах виборів народних депутатів у 2002 році надзвичайно важливо усвідомити статус народного депутата. Варто зауважити, що це питання і досі є дискусійним. Хоча законодавство і визначає чітке положення депутата в Україні, воно все-таки є досить спірним. Це також підтверджується і тим фактом, що питання щодо депутатської недоторканості (як одного з найбільш важливих принципів у статусі народного депутата) було винесено на всенародне обговорення (рефереНародний депутат Україним) 16 квітня 2000 року. Вирішення цієї проблеми є надзвичайно важливим, оскільки саме народному депутату і належить здійснювати волю народу, тим самим опосередковано впливати на діяльність держави в цілому, і першим кроком в цьому напрямку повинно стати саме усвідомлення існуючої проблеми. А правильно поставити проблему означає уже наполовину її вирішити.

Розділ І.

Поняття і принципи статусу Н. Д. У.

Народні депутати України (парламентарії) – це обрані народом особи, які є членами парламенту України – Верховної Ради. Вони наділяються спеціальною право- і дієздатністю, що дає можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

Правовий статус Народного Депутата України встановлюється положеннями Конституції України (ст. 78-81), законом України “Про статус народного депутата України” від 22 березня 2001 р., Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. та іншими актами. В них закріплюються основні принципи статусу народного депутата України, строк його повноважень, права, обов’язки, гарантії депутатської діяльності ін. народного депутата України

Основними принципами статусу народного депутата України є:

вільний депутатський мандат;

здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;

несумісність депутатського мандату з іншими видами діяльності;

рівноправність депутатів;

депутатська недоторканість та депутатський імунітет тощо.

Згідно з Законом України “Про статус народного депутата” від 22 березня 2001 р., народний депутат України обраний відповідно до Закону України “Про вибори народного депутата України” представник українського народу у Верховній Раді і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати уповноваження, передбачені Конституцією України та іншими Законами України. Практично у всіх розвинутих країнах депутати не зв’язані юридичними обов’язками щодо своїх виборців. Вони, як зазначалося вище, є представниками всього народу, і не можуть бути відкликані виборцями. Тим самим їхній мандат не має імперативного характеру і його прийнято називати вільним.

Хоча принцип вільного депутатського мандату, прямо не закріплюється в КУ, але він випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання в Конституції (ст. 75). Також у КУ не передбачаються накази виборців та відкликання виборцями ( що є ознакою імперативного мандату). В умовах побудови нової держави надзвичайно важливим є цей принцип. Конституції “радянського” періоду закріплювали імперативний характер депутатського мандату, що обґрунтовувався на основі положень доктрини народного суверенітету, сформульованої Жаном Жаком Руссо в XVIII ст. Згідно з його вченням депутати не можуть бути представниками народу, а лише його уповноваженими. Тобто депутат є пов’язаний волею своїх виборців, накази виборців та може бути відкликаний виборцями. Але фактично імперативний мандат не має ніякого сенсу, оскільки навіть сам процес звернення до виборців з кожного питання не говорячи про інші аспекти може повністю дезорганізувати діяльність народного депутата України. Конституції демократичних держав, як правило, закріплюють принцип вільного депутатського мандату. Так, у статті 67 Конституції Італії зазначено: “кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов’язального мандату”. Ще категоричніше положення ст. 17 Конституції Франції: “Будь-який імперативний мандат є недійснимШаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. К., 1997. ст. 162.. Подібні положення можна знайти і в інших конституціях чи законодавчих актах різних держав.

Вільний мандат у зарубіжній конституційній теорії розглядається як такий, що найповніше забезпечує для депутатів можливості займатися тими справами, які віднесені до компетенції представницького загальнонаціонального органу. Сутність цього принципу полягає у тому, що парламентарій є представниками всього народу (нації), ніхто не може відкликати його або давати обов’язкові накази. При здійсненні своїх повноважень народний депутат України пов’язаний нормами конституції, відповідальністю перед своєю совістю, яка і повинна керувати його діяльністю. В. В. Кравченко до основних положень