1) мандат є загальним (хоч депутати і можуть обиратись по виборчих округах, вони представляють цю націю);

2) мандат – не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне від примусу, депутат не повинен робити щось конкретне, в тому числі брати участь в парламентських засіданнях, не зобов’язаний враховувати думку своїх виборців);

3) мандат не підлягає відкликанню, тобто виборці не можуть відкликати обраного ними представника;

4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандату (презумпція відповідності волі депутата волі народу не підлягає запереченню).

Вільний мандат надає діяльності народного депутата України політичного характеру і зводить цю діяльність до рівня роботи уповноважених з місцевих справ. З іншого боку в умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюється більш тісний зв’язок між парламентаріями та їхніми виборцями. Але відсутність імперативного мандата далеко не означає розрив зв’язків депутата з виборцями. Звичайно, проводяться зустрічі депутата з виборцями. Тим більше цей зв’язок посилюється і тим, що від роботи депутата у виборчому окрузі залежить його подальша кар’єра чи можливість обрання на повний строк. Але принцип вільного депутатського мандату зовсім не може бути ідеалізований, а обмежений вимогами фракційної дисципліни.

У розділі І статті 1 визначається, що народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Це же принцип закріплений і в конституції (ст. 78). народний депутат України не може мати іншого представницького мандату чи бути на державній службі. Народний депутат України протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що повинно сприяти його незалежності від під час роботи у представницькому органі. Цей принцип доповнює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип невиборності) на відміну від таких умов. Несумісність мандата і певних посад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмовитись від своєї посади (попередньої), щоб посісти місце в парламенті. З припущенням несумісності пов'язують неприпустимість поєднання депутатського мандата з посадою Президента та посадами поза парламентом, крім урядових. Несумісними завжди є мандат депутата і судові посади. Однак звичайно принцип несумісності віднесений до державної служби. Принцип несумісності депутатського мандата і посад на державній службі в ряді країн визначений досить вузько, а в деяких несумісність стосується лише окремих найвищих посад, перелік яких звичайно обмежений. В українському законодавстві статус депутата несумісний із займанням будь-якого іншого, діяльністю за сумісництвом з отриманням матеріальної винагороди, за винятком викладацької, наукової роботи та літературної, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи час.

Важливою характеристикою статусу народного депутата України є принцип депутатської рівноправності. Цей принцип знаходить свій вияв у праві народних депутатів обирати і бути обраними до органів Верховної Ради та на парламентські посади, у праві законодавчої ініціативи, брати участь у дебатах тощо. Тут мається на увазі те, що будь-який депутат має право на рівні з іншими депутатами виставити, наприклад, для обрання на пост Голови Верховної Ради України свою кандидатуру. Також депутати входять на рівних правах до числа членів комітетів Верховної Ради України. Також одним з характеристик цього принципу є те, що будь-який депутат, входячи до того чи іншого комітету, може брати участь у засіданні іншого комітету, членом якого даний депутат не виступає. Це право депутата носить назву права дорадчого голосу. Це означає, що депутат може виступити на засіданні будь-якого комітету з пропозиціями, зауваженнями щодо того чи іншого питання. Проте все-таки депутат не може вплинути на хід голосування в даному комітеті. Принцип депутатської недоторканості означає, що народні депутати України не можуть бути без їх письмової згоди або згоди ВРУ притягнені до кримінальної відповідальності, затримані, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку (ч. 3 ст. 80 КУ). Більш детально цей принцип описуватиметься в розділі 4 (гарантії депутатської недоторканості).

Депутатський імунітет розглядається в двох аспектах, по перше як невідповідальність народного депутат, по-друге, як винагорода народному депутату України за його парламентську діяльність (в пункті 4 ст. 32 ЗУ “Про статус народного депутата України”) йдеться про те, що народному депутату України протягом всього строку виконання депутатських повноважень щомісячно відшкодовуються витрати, пов’язані з виконанням цих повноважень, розмірі місячної заробітної плати народного депутата, що не підлягають оподаткуванню. Щодо першого аспекту, то він прямо випливає з Конституції України: народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. взагалі поняття депутатського імунітету означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов’язків у представницькому органі. Також суттєвим елементом статусу депутата є винагорода. В наш час принцип неоплачуваної депутатської діяльності відкинутий практично у всіх розвинутих країнах. У деяких з них необхідність винагороди депутатів за їхню діяльність у представницькому органі визначається у конституціях.

Депутатська діяльність розглядається як покликання, почесна політична служба, а не спосіб здобуття матеріальних благ. У зв’язку з цим винагорода є частковою компенсацією тих доходів, які депутат міг би отримати, працюючи за фахом або займаючись іншою діяльністю. Але винагорода це не тільки компенсація але і засіб забезпечення депутату певного добробуту, що має важливе значення у зв’язку з тим, що обрана до парламенту особа не може виконувати свою попередню роботу. Тобто депутат залишається фактично без засобів для існування і для забезпечення ефективної його діяльності держава зобов’язана вирішити