П.В.Шумський пропонує відмовитись від самого терміна «державне обвинувачення», за-мінивши його поняттям «публічне обвинувачення», оскільки, на його погляд, до постановлення вироку, точніше, до набрання ним законної сили, обвинувачений (підсудний) державою не обви-нувачується. Обвинувачення формулюється слідчим від його імені і тому має публічний, а не державний характер. Таку логіку важко зрозуміти. Якщо навіть визнати, що обвинувачення вису-вають органи слідства і дізнання, все одно не треба забувати, що вони уповноважені на це держа-вою. Категорично не можна погодитись з тим, що суд під час розгляду кримінальних справ здійс-нює так зване судове обвинувачення2. Судовий вирок, тим більше виправдувальний, є не актом обвинувачення, а актом здійснення правосуддя.

Безумовно, діяльність органів дізнання і досудового слідства певною мірою впливає на фор-мулювання державного обвинувачення. Проте безпосереднім суб'єктом останнього все ж є про-курор. Його обвинувальну діяльність можна поділити на два етапи: 1) порушення державного об-винувачення; 2) підтримання обвинувачення при розгляді справи судом першої інстанції, а в разі потреби — і в контрольних стадіях судового процесу.

Порушення державного обвинувачення, як правило, пов'язують з затвердженням прокуро-ром обвинувального висновку у справі або зі складанням останнього самим прокурором (якщо він провів розслідування або не згоден з висновком, складеним слідчим), а також з врученням підсудному копії обвинувального висновку (статті 229, 230, 254 КПК).

Останнім часом предметом гострої дискусії стала пропозиція розробників урядового проекту нового КПК покласти на прокурора складання обвинувального висновку або, за новою терміноло-гією, акта державного обвинувачення. Важко зрозуміти теоретичну обґрунтованість і практичну доцільність запропонованого нововведення. Тим більше, що чинний КПК (статті 228—231) на-дає прокурору достатньо можливостей для того, щоб усувати недоліки, допущені слідчим при складанні цього документа.

Затвердження прокурором обвинувального акта — це юридичний факт, який істотно змінює характер кримінально-процесуальних правовідносин: з особи, яка здійснює нагляд за провадженням розслідування, прокурор перетворюється на державного обвинувача (або покла-дає цей обов'язок на когось з його підлеглих). До речі, уявляється обґрунтованою пропозиція, щоб прокурор перед вирішенням питання про затвердження обвинувального висновку доручав ознайомлення з матеріалами справи саме тій особі, яка підтримуватиме державне обвинувачен-ня3.

Див.: Ш у м с ь к й й П.В. Прокуратура України. — К., 1998. — С. 105.

Див.: Б а р д у к В. Участь державного обвинувача у кримінальному судочинстві: Як організувати ро-боту в районній прокуратурі // Вісник прокуратури. — 2000. — № 3. — С. 82.Якщо ж говорити про безпосередню підготовку тексту обвинувального акта, то треба визнати, І що ніхто крім особи, яка здійснювала провадження у справі, не зможе успішніше впоратись з цим завданням. Обвинувальний висновок — це логічне завершення діяльності слідчого. А чи уявляли автори новації, наскільки зросте обсяг роботи прокуратури з її регламентованою забезпеченістю кадрами у разі прийняття їх пропозиції. Але припустимо, що всупереч здоровому глузду зазначе-ний порядок все-таки буде запроваджено. Вихід все одно буде знайдено — як і раніше, акти обви-нувачення складатимуть слідчі, а прокурори будуть їх не затверджувати, а підписувати, вносячи у разі потреби певні корективи. Але чи потрібне таке «реформування» державного обвинувачення?

Елементи підтримання прокурором державного обвинувачення безпосередньо в суді про-стежуються вже в стадії віддання до суду, коли прокурор бере участь у розпорядчому засіданні (ст. 239 КПК), відстоюючи ті міркування, які, на його думку, обґрунтовують наявність підстав для віддання обвинуваченого до суду і призначення судового засідання.

Одним з найважливіших і найдискусійніших питань реалізації обвинувально-судової функції прокурора є визначення ступеня обов'язковості його участі в розгляді кримінальних справ. У наказі Генерального прокурора України від 30 жовтня 1998 р. N° 10 «Про організацію підтримання державного обвинувачення в суді, підвищення якості та ефективності участі прокурорів у кри-мінальному судочинстві» (п. 2.1) підкреслено, що прокурори усіх рівнів повинні забезпечувати підтримання державного обвинувачення в судах першої інстанції в усіх кримінальних справах, які надіслані до суду щодо осіб, котрі вчинили тяжкі та особливо небезпечні злочини, і такі, що привертають особливу громадську увагу, а по інших справах підтримувати обвинувачення, зважа-ючи на реальні можливості4.

По-іншому сформульована наведена вимога у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». У п. 18 цього документа зазначено, що в усіх справах, які надійшли до суду з обвинувальним виснов-ком, на підставі ч 1. ст. 253 КПК треба визнавати обов'язковою участь у судовому засіданні про-курора5. Зауважу, що в цьому разі Верховний Суд, по суті, вдався до офіційного тлумачення чинного законодавства шляхом порівняння норм КПК зі ст. 121 Конституції України, тобто при-власнив повноваження Конституційного Суду. Але це лише формальний бік питання. А воно че-кає відповіді по суті.

Переважна більшість дослідників негативно або стримано сприйняли роз'яснення Верхов-ного Суду. Так, П.В.Шумський підкреслив, що Конституція України не передбачає обов'язкової участі прокурора у підтриманні державного обвинувачення в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком6. На думку О.Б.Зозулинського, обов'язкова участь прокурора у розг-ляді судом всіх справ публічного та приватне-публічного обвинувачення може бути передбачена законом лише у перспективі7.

На питання про те, чи справді обов'язковість підтримання