Найпринциповіше значення у цьому плані мають вказівки щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором і змагальності сторін (п. 4 і п. 5 ч. 3 ст, 129 Конституції). Ці принципи і водночас нормативні приписи є тісно взаємопов'язаними, оскільки лише за умови підтримання державного обвинувачення можна досягти розгляду справи в умовах змагальності. Звичайно, якщо розуміти під змагальністю спір між учасниками процесу з протилежними проце-суальними інтересами, надання сторонам свободи пред'являти відповідні докази і доводити пе-ред судом їх переконливість (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції), а не те, що під цим розуміє П.В.Шумський, який вважає, що принцип змагальності полягає у відокремленні функції обви-нувачення від функції правосуддя. Це необхідна умова змагальності, але не її суть!

Розгляд справи у судовому засіданні з участю захисника, але без державного обвинувача — це, так би мовити, «усічена» змагальність. Адже при цьому підсудний та його-захисник змагають-ся не з конкретною особою в прокурорському мундирі, яка відстоює позиції обвинувачення, а з обвинувальними документами, що, звичайно, не одне й те саме. Крім того, за таких умов збіль-шується імовірність зловживань з боку представників судової влади, тим більше, що більшість справ розглядаються суддями одноособово.

Треба зазначити, що останнім часом органи прокуратури значно наблизились до виконання вимоги Конституції України щодо забезпечення підтримання державного обвинувачення. На-приклад, в Одеській області, де криміногенна обстановка є однією з найнапруженіших в Україні, у 1998 р. питома вага справ публічного обвинувачення з участю прокурорів у їх загальній кількос-ті становила 91%, а у 1999 і 2000 рр. — відповідно 99,1 і 99,9%. Це повністю спростовує тверджен-ня про необхідність збільшення в три-чотири рази штату працівників органів прокуратури для реалізації зазначеної вимоги.

Проте розширення участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ водночас породжує проблему забезпечення обвинуваченим (підсудним) права на захист. Розгляд кримінальної спра-ви в судовому засіданні з участю державного обвинувача, але без захисника — це свого роду «су-рогат» змагальності, оскільки «двобій» між обвинувачем і підсудним, позбавленим реальної мож-ливості скористатись послугами захисника, відбувається не в рівних умовах. Ні для кого не є сек-ретом, що нині найкваліфікованіші адвокати зосереджують свою увагу на захисті інтересів під-приємницьких структур, причому не тільки в кримінальному, а й у цивільному та арбітражному судочинстві, де вирішується доля мільйонних капіталів. Почастішали випадки, коли адвокатські об'єднання й окремі адвокати під різними приводами ухиляються від виконання доручень орга-нів розслідування і судів навіть тоді, коли така відмова згідно з ч. 3 ст. 46 КПК недопустима (що-до захисту неповнолітніх, осіб з фізичними чи психічними вадами тощо), не кажучи вже про си-туацію, за якої обвинувачений (підсудний) або його родичі не можуть укласти угоду про захист через скрутне матеріальне становище.

Проаналізуємо цю проблему знову ж таки з позицій Конституції. У ч. 1 ст. 59 Основного За-кону йдеться про право кожного на правову допомогу, але нічого не сказано про обов'язок дер-жави та її органів щодо її забезпечення. А відповідно до п. 6 ч. З ст. 129 Конституції забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства. Це вже досить конкретна вимога, яка стосуєтеся державних органів, що здійснюють кримінальне переслідування. Причо-му її виконання має поширюватись не тільки на обвинуваченого у розумінні кримінально-проце-суального закону, а й на підсудного.

Уявляється, що назріла потреба у впорядкуванні порядку надання безоплатної юридичної допомоги тим, хто неспроможний сам запросити захисника, з покладенням на них обов'язку у майбутньому відшкодувати відповідні витрати.

Як уже зазначалось, як державний обвинувач прокурор зобов'язаний сприяти суду у виконанні вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд кримінальних справ і прийняття рішень, що ґрунтуються на законі. Проте способи реалізації цього завдання у кримінально-процесу-альному законодавстві не конкретизовані. У ч. 1 ст. 264 КПК йдеться лише про участь прокурора у дослідженні доказів і подачу ним суду своїх міркувань з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного, цього недостатньо. Прокурор не може бути позбав-лений права звертати увагу суду на ті порушення кримінально-процесуального закону, які перешко-джають встановленню істини у справі і можуть призвести до постановлення неправосудного вироку, в тому числі й на ті, які виходять від головуючого чи інших членів колегії суддів. Звичайно, суд може і не відреагувати на ті чи інші демарші прокурора (до речі, як й інших учасників процесу). Проте на-лежним чином задокументовані порушення з боку суду можуть у подальшому стати додатковою під-ставою для перегляду його рішення в апеляційному чи касаційному порядку.

Спірним є питання про те, у якій формі державний обвинувач повинен пропонувати суду за-стосування до підсудного тієї або іншої міри покарання. У літературі висловлено думку, що проку-рор має обмежуватись орієнтуванням суду на певний вид покарання, наприклад, на позбавлення волі, без зазначення конкретного строку. Дехто вважає, що у заключній частині своєї промови прокурор повинен вести мову про покарання в межах санкції відповідної статті КК України або залишати вирішення цього питання