Актуальним уявляється питання процесуальної незалежності державного обвинувача під час вироблення і доведення до відома суду своєї позиції. Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону «Про прокура-туру» при підтриманні державного обвинувачення прокурор має керуватися вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. З урахуванням цього у зазначеному вище наказі Генерального прокурора України від ЗО жовтня 1998 р. № 10 визнано недопустимим нав'язування керівниками органів прокуратури та їх структурних підрозділів державним обвинувачам пози-ції, з якою вони незгодні10. Аналогічну позицію займають автори Науково-практичного коментаря КПК1 . А в ч. З ст. ЗО вже згадуваного проекту нової редакції Закону «Про прокуратуру зазначено, що ніхто не має права примушувати державного обвинувача зайняти у справі позицію, яка1 суперечить закону, його професійній правосвідомості та особистому переконанню.

На перший погляд, все просто і конкретно. Проте як з теоретичного, так і з практичного боку ця проблема є значно складнішою. Межі процесуальної незалежності прокурорів — державних об-винувачів від керівників органів прокуратури ні в Законі «Про прокуратуру», ні в КПК не закріп-лені в умовах єдності, централізації прокурорської системи і службової підлеглості одних праців-ників іншим та чи інша позиція обвинувача не може бути його особистою справою. Адже він ви-словлює, з одного боку, свою позицію, а з другого — позицію того органу, який представляє.

Жодний практичний працівник не стане заперечувати доцільності та необхідності певного узгодження своєї позиції у справі, особливо складній чи так званій резонансній, з прокурором вищого рівня. Це сприятиме уникненню помилок в оцінці та кваліфікації злочину. Не виключені й принципові незгоди в оцінці ситуації, які треба уладнувати під час підготовки до підтримання обвинувачення, коли є можливість замінити державного обвинувача іншою особою. Але виник-нення розбіжностей між обвинувачем і його_керівництвом може мати місце і в процесі судового розгляду справи. В цьому разі також можлива заміна державного обвинувача чи одного з обвинувачів, якщо їх декілька і між ними виникли розбіжності. Важливо лише конкретизувати вирішення зазначених питань у чинному законодавстві.

Певний інтерес становить новела ч. 3 ст. 30 проекту нової редакції Закону «Про прокурату-ру». Відповідно до неї про відмову від обвинувачення прокурор, який брав участь у справі, пови-нен негайно повідомити прокуророві, який затвердив (склав) обвинувальний висновок. Очевид-но, що якесь практичне значення мало б повідомлення не про сам факт відмови від обвинувачен-ня (про це керівникам і так стане відомо, причому дуже швидко), а про намір відмовитись від нього. Проте навряд чи це суто внутрішньоорганізаційне питання варто врегульовувати безпосе-редньо у Законі «Про прокуратуру».

Певне практичне значення має вирішення питання про те, на якому етапі прокурор, який в результаті судового розгляду прийшов до переконання, що дані попереднього слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, може відмовитись від державного об-винувачення. На думку авторів Коментаря КПК, зміст ст. 264 КПК свідчить про те, що прокурор може відмовитись від обвинувачення лише після закінчення судового слідства, тобто після завер-шення дослідження доказів. Інше формулювання міститься у ч. 2 ст. 36 Закону «Про прокурату-ру». Згідно з нею в разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства (саме дані, а не результат) не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'яза-ний відмовитись від обвинувачення.

З визнання того, що відмова прокурора від обвинувачення можлива після закінчення судового слідства випливає, що ця позиція має бути висловлена в судових дебатах, тобто, по суті, прокурор проголошуватиме не обвинувальну, а виправдувальну промову, яка мало чим відрізнятиметься від промови адвоката. Проте безпідставність обвинувачення може вияви-тись і задовго до закінчення судового слідства. Тому логічно надати прокурору право відмовля-тись від обвинувачення на будь-якому етапі судового розгляду шляхом заявлення і обґрунтування відповідного клопотання.

Вважаємо, що заслуговують на увагу й особливості підтримання державного обвинувачення в контрольних стадіях кримінального процесу. Ставлячи перед відповідними судовими інстанціями пи-тання про перегляд незаконних чи необґрунтованих вироків, прокурори різного рівня, приймаю-чи «естафету» один від одного, доводять тим самим до завершення кримінальне переслідування конкретних осіб (ставлять питання про скасування виправдувальних вироків чи перегляд вироків з мотивів надмірної м'якості покарання) або, вносячи до судів вищих інстанцій акти прокурорсько-го реагування з іншою метою, сприяють постановленню судових рішень, заснованих на законі.

Отже, у процесі судово-правової реформи, здійснюваної у нашій державі відповідно до ви-мог Конституції України, відбуватимуться певні зміни в контрольно-судовому процесі. Проте вони, на наше глибоке переконання, не повинні призвести до зменшення ролі прокуратури у зміцненні законності під час здійснення правосуддя.

Державний обвинувач: нові аспекти участі в кримінальному судочинстві

Із прийняттям Конституції України чітко означилася функція прокуратури в кримінальному судочинстві. На прокуратуру серед інших завдань відповідно до ст. 121 Конституції України покладений обов'язок підтримува-ти державне обвинувачення в суді. Ця функція прита-манна прокурорам інших держав світу. Нові зміни кримінальне-процесуального закону, пов'язані із закінченням терміну дії Перехідних положень Консти-туції України, закріпили відповідальну роль прокурора в судовому процесі за кримінальною справою.

Держава визначила повноваження прокурора в су-довому процесі як сторони обвинувачення. На державного обвинувача покладається вся відпо-відальність за доведення обвинувачення, його обґрунтованість, надання доказів та доведення перед судом їх пе-реконливості. Виконання прокурором своїх функцій у суді здійснюється на засадах змагальності зі стороною за-хисту. Суд, у свою чергу, мусить забезпечити розгляд справи