Найбільш важливим і складним є питання щодо джерел адміністративного права – це зовнішні форми вираження адміністративно-правових норм, форми існування відповідної галузі національного законодавства. Найістотнішу роль відіграють закони, але водночас важливу роль відіграє Конституція України.

Один з аспектів ідеї установчої влади полягає в тому, що Конституція встановлює засади функціонування виконавчої влади, створюється структурно-організаційне підгрунтя сфери державного управління. Наприклад зміст розділу VI Конституції України – Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади. Відповідний характер мають і деякі положення розділу V Конституції України – Президент України. Установчу значущість відносно адміністративного права, як і будь-якої іншої галузі національного права мають також положення розділу IV Конституції України – Верховна Рада України, котрі визначають засади законодавчого процесу. До того ж виключно законами визначається організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби (пункт 12 статті 92 Конституції України).

Більш узагальнено установча функція Конституції України по відношенню до адміністративного права проявляється в розділі VIII Конституції України – Правосуддя, котрі визначають спеціалізацію, як принцип побудови системи судів загальної юрисдикції і передбачає можливість утворення системи спеціалізованих судів.

“Взагалі всі правові норми, які регулюють застосування адміністративних стягнень є нормативною основою адміністративної відповідальності, і за своїм змістом їх можна поділити на три види:

а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної відповідальності (завдання і система законодавства про адміністративні правопорушення, підстави і суб’єкти відповідальності, система адміністративних стягнень та ін.); склади адміністративних проступків;

б) адміністративно- процесуальні, що закріплюють провадження у справах про адміністративні правопорушення;

в) організаційні, що закріплюють порядок створення, правове становище, підвідомчість суб’єктів адміністративної юрисдикції.” Адміністративне право України. Підручник. Київ,- Юрінком Шнтер, 1999.

Норми, що встановлюють адміністративну відповідальність зосереджені в різних кодексах і нормативно-правових актах. Основним їхнім джерелом є Кодекс України про адміністративні правопорушення. Паралельно з ним діють Митний, Лісовий, Повітряний кодекси; закони “Про надзвичайний стан”, “Про охорону державного кордону”, “Про боротьбу з корупцією” та інші, що містять норми, якими встановлюється адміністративна відповідальність.

Крім того, адміністративну відповідальність встановлює Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року, який встановлює підстави відповідальності об’єднань громадян, види адміністративних стягнень, які застосовуються до порушників (попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян).

Закон України “Про надзвичайний стан” встановлює відповідальність за порушення особою режиму надзвичайного стану і злісне багаторазове порушення цього режиму. Закон України “Про виключну (морську) економічну зону” від 16 травня 1995 року містить норми, які захищають фінансову систему України ззовні. Цей закон встановлює відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України, тобто за такі правопорушення, як незаконна експлуатація природних ресурсів, забруднення морського середовища. Законом визначається перелік органів і посадових осіб, які вповноважені застосовувати санкції до порушників. Це органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України в особі державних інспекторів з охорони навколишнього природного середовища.

Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 року встановлена відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з діяльністю на ринку ціннитх паперів (ст.13).

В Україні можуть випускатися і обертатися такі цінні папери: акції, облігації, випущені підприємствами і облігації внутрішніх державних та місцевих позик; державні казначейські зобов’язання; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні цінні папери; інвестиційні сертифікати; похідні цінні папери – фондові деривативи (опціони, ф’ючерси, варанти).

Закон чітко визначає учасників ринку цінних паперів: це – емітенти, інвестори та особи, що проводять професійну діяльність на ринку цінних паперів: це емітенти, інвестори та особи, що проводять професійну діяльність на ринку цінних паперів (торговці цінними паперами, депозитарії та зберігачі).

Закон закріплює широкі повноваження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, надаючи цьому державному органу можливість створювати нормативні акти, контролювати виконання цих актів учасниками ринку, а також накладаючи санкції на юридичних (ст.1-12) та фізичних (ст.13) осіб.

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 року встановлює відповідальність за вчинення дій, визнаних як недобросовісна конкуренція, що тягне накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, а також адміністративну відповідальність у випадках, передбачених законодавством (ст.20).

Ринкова економіка, як відомо, передбачає функціонування розвинених кредитних господарств, інших суб’єктів підприємництва з жорсткими правилами взаєморозрахунків, економічної відповідальності за своєчасне повернення боргів, з постійним балансуванням цінових показників, можливістю широкої конкуренції. Завданням держави в умовах ринку є сприяння і забезпечення умов для здорової конкуренції та належна боротьба з недобросовісною конкуренцією та монополізмом.

Правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, здійснення контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства визначає Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” від 18 лютого 992 р.

В законі вказується, що конкуренція – це змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.

Монопольне становище – це домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків (інколи вона може бути і меншою). Монопольною ціною вважається ціна, яка встановлюється підприємцем, що займає монопольне становище на ринку, і