Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, бо з ними пов'язане питання про право на позов. Про вплив строку позовної давності на право на позов у юридичній літературі були висловлені різні точки зору. Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право позивача на розгляд справи по суті.22 "Питання загальної теорії права", М., 1999, стор. 207

Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовної давності пога-шає і право на пред'явлення позову і право на його задоволення. Більшість вче-них вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на пред'явлення позову, але погашає право на задоволення позову і саме спірне матеріальне право.33 О. С. Іоффе, Курс цивільного права. Вид. ЛДУ, 1978, cтop. 250.

І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на звернення до суду, не погашає саме матеріальне право, а лише право на задоволення позову.11 А. О. Добровольський. Вказана робота, стор. 105 — 109.

Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А.А. Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно розв'язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, су-ддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви і запропонувати звер-нутися до суду з заявою про відновлення пропускного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява не повинна приймати-ся.

Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнює процесу справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О. С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду.

"Суддя, — пише О. С. Іоффе, — зобов'язаний прийняти позовну заяву наіть у тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов пред'являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною. Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результаті розгляду справи".22 0. С. Іоффе, Вказана робота, cтop. 261.

Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О. Добровольський, на мою думку, приходить до правильного висновку про те, що питання про відновлен-ня строку необхідно вирішувати в окремому судочинстві. Якщо суд не відновить пропущеного строку, він не повинен приймати позову до розгляду по суті, бо при пропуску строку давності без поважних причин дальший розгляд справи непотрібний, оскільки суд всерівно повинен відмовити в позові через пропущення строку давності. Така конструкція питання А. О. Добровольським повинна бути визнана - найбільш переконливою, такою, що забезпечує гарантію прав відповідачу справі.

Отже, матеріально-правові заперечення заключаються в тому, що відповідач не заперечуючи проти виникнення процесу по справжньому оспорюванню матеріально-правову вимогу позивача. При цьому він приводить такі факти і обставини, які спростовують вимогу позивача і підтверджують відсутність у позивача права на задоволення повністю чи його в частині.

Отже, цивільно-процесуальне законодавство гарантує відповідачу право на захист від заяви позову. Це право витікає із принципів рівноправності сторін, диспозитивності, змагальності, встановлення об’єктивної істини по справі, а тому замість інтересів відповідача в заперечення проти позову (пояснення на заперечення) – це пояснення відповідача які торкаються з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу по справі проти заявлених вимог позивача. У зв’язку з цим заперечення проти позову поділяються на матеріально-правові і процесуально-правові заперечення.

Отже, заперечення проти позову це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть носити матеріально-правовий і процесуально-правовий характер.

Зустрічний позов

Зустрічна характеристика зустрічного позову.

Потреба до протиставлення зустрічних вимог кредитора була викликана створенням в цивільному процесуальному праві інституту зустрічного позову.

Зустрічним називається позов, заявлений відповідачем у вже виникнувшому процесі по першоначальному позову, який підлягає спільному з первіс-ним позовом розглядом у суді.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом сумісного розгляду першоначального і зустрічних вимог більш повно врахувати правові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної економії, сприяючи швидкому відправленні правосуддя з можливо меншими затратами учасників процесу сил, засобів і часу.

Протипоставлення зустрічного позовним вимог першоначальному передбачає співвідношення між ними, зв'язку, від якої залежить можливість проти-поставити їх один одному (ст. 140 ЦПК). При відсутності такого зв'язку роз-гляд в одному процесі зустрічного позову разом з першоначальним не знаходи-ло б виправдання і тільки уповільнювало б роботу суду, перешкоджаючи ви-рішенню кожного з них.

Таким чином зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позо-вом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронюваного законом інтересу проти пред'явленої до нього вимоги позива-чем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несум-лінного позивача уникнути від одночасного задоволення справедливих вимог відповідача. Зручність зустрічного позову також в поєднанні одним прова-дженням двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Спільний роз-гляд первісного і зустрічного позовів надає суду змогу правильніше і всебічні-ше дослідити взаємовідносини сторін, усуває можливість постановленім проти-лежних рішень і цим самим створює умови для найбільш повного захисту су-б'єктивних майнових і особистих немайнових прав та інтересів відповідача. Але зустрічний